17 Аня

Після розмови з Олегом я довго сиджу на кухні, дивлячись в одну точку. Роблю кілька ковтків теплого чаю, але шлунок миттєво стискається від гострого підступаючого нападу нудоти. Доводиться швидким кроком бігти до ванної й буквально схилятися над раковиною. Мене вивертає нутрощами, хоча в шлунку й так порожньо.

«Це все від відчаю та нервів, — думається мені, коли я витираю губи холодною водою. — Організм просто не витримує такого стресу».

Робочий день минає мов у суцільному маренні. Я механічно відповідаю на дзвінки, усміхаюся пацієнтам клініки й роблю записи у журнал, але ввечері, коли повертаюся додому, стан погіршується. Я ледь відкриваю вхідні двері й з полегшенням падаю на диван, сподіваючись бодай годину побути в тиші.

Але тиші не отримується.

Ближче до восьмої вечора в двері наполегливо дзвонять. Я з остеріганням підходжу й дивлюся у вічко — на порозі стоїть мати. Мабуть, Олег уже встиг переповісти їй ранковий дзвінок, і вона приїхала зовсім не для того, щоб обійняти чи підтримати. Вона прийшла переконатися, наскільки «все погано».

— Ну, здрастуй, Аню! — гримить мама з порогу, навіть не роззуваючись і одразу критичним поглядом окидаючи передпокій. — Мені Олег розповів, що ти гроші намагаєшся по родичах збирати! Це що за ганьба?!

Вона входить до вітальні, вдихає важке повітря й одразу морщиться від вогкого запаху.

— Боже мій, та у тебе тут справжня бомжатня! — сплескує долонями мама, вказуючи на покручений, здутий ламінат під ногами. — Сморід, вогкість, підлога дибом! А ти сама на кого схожа?! Подивіться на неї — бліда, худа, під очима синяки! Ти що, пиячити почала, як Льоша пішов?! Зовсім себе запустила!

— Мамо, я не п'ю, — тихо виправдовуюся я, відчуваючи, як від її крику знову починає нудити. — У мене просто немає сил...

— Мамо, припини... Я не п'ю, — тихим голосом кажу я, відчуваючи, як від її крику знову повертається гострий напад нудоти. — У мене просто затопило квартиру, я дуже втомилася...

— Втомилася вона! А хто тобі винен?! — мама розмахує руками, крокуючи по здутому ламінату. — Олексій — такий хороший, серйозний мужик був! П'ять років про тебе дбав! Ну посварилися, ну буває, так треба ж розум мати в голові! Він би тобі зараз і підлогу поміняти допоміг, і з сусідкою цією питання розібрався б за п'ять хвилин! У нього ж і гроші є, і зв'язки! А ти його прогнала, як мокрого кота, і тепер сидиш у руїнах!

— Він мені погрожував, мамо, — намагаюся вставити слово я. — Він забрав мої збереження...

— Та що ти вигадуєш! — перебиває вона, навіть не слухаючи. — Погрожував він їй! Довела чоловіка, от він і висловився на емоціях! Ти б краще пішла й вибачилася перед ним, поки він іншу не знайшов! А до Олега більше не смій телефонувати й клянчити гроші! У нього своїх клопотів вистачає. Не сором мене перед сином і невісткою!

Вона розвертається на каблуках, розчаровано хитає головою і рушає до дверей.

— Завтра ж щоб подзвонила Льоші й перепросила! Мені соромно за тебе, Аню! — кидає вона наостанок і гримає дверима.

У передпокої знову стає тихо. Я сиджу на краю дивана, обхопивши руками плечі. Вона прийшла, вилила на мене відро бруду й пішла, навіть не запитавши, чи є в мене що їсти.

Сліз немає. Є лише сухий, льодяний відчай. Мені треба терміново віддати пані Валентині сорок п’ять тисяч, щоб хоч одна проблема перестала тиснути мені на груди.

Я беру телефон, відкриваю банківський додаток і заходжу в розділ кредитів. Один у мене вже висить, але система пропонує оформити ще один споживчий кредит під високий відсоток.

Пальці тремтять, коли я натискаю «Підтвердити». Повідомлення про зарахування коштів приходить за хвилину.

«Краще я буду винна банку, — думається мені з гіркою посмішкою, — ніж вислуховувати приниження від власних рідних чи терпіти погрози сусідів».