16 Аня

Минає цілий тиждень, але полегшення він не приносить.

У моїй квартирі досі стоїть важкий, стійкий запах вогкості й плісняви. Світлому ламінату настав остаточний капут: дошки здулися потворно високими горбами, розтріскалися на стиках і тепер гидко скриплять під ногами при кожному кроці. Черевики доводиться залишати на шматочку вцілілого плиткового порога.

Але найгірше — це мій власний стан. Останні кілька днів я почуваюся катастрофічно виснаженою. Апетит зник повністю: від одного вигляду їжі починає злегка нудити, а спати хочеться абсолютно увесь час. На роботі я ледь переставляю ноги між рецепцією та кабінетами лікарів, а дорогою додому в метро мрію лише про одне — доповзти до дивана й заплющити очі.

Коли я повертаюся після чергової зміни, ледь волочачи ноги під’їздом, біля ліфта мене вже чатує пані Валентина. Вона вихоплюється зі своїх дверей, наче розлючений коршун, і хапає мене за рукав пальто.

— О, Аню! Нарешті! Ходи сюди, ходи, подивишся на наслідки свого «потопу»! — заторохтіла вона, не даючи мені й слова мовити, і буквально затягує мене до своєї квартири.

На її кухні панує повний хаос. Сусідка з трагічним виразом обличчя тицяє пальцем угору, де на зіпсований стелі висять жовтуваті патьоки, а плівка натяжної конструкції звисає потворним мішком. Штукатурка біля вентиляції повністю облізла й обсипалася сірою крупою прямо на стільницю, а кілька плиток на фартуху над раковиною відійшли від стіни й небезпечно перекосилися.

— Ось! Дивись! — верещить пані Валентина, суючи мені під ніс аркуш паперу, повністю розписаний дрібним, розмашистим почерком. — Я суму порахувала. Тут усе: демонтаж стелі, новий матеріал, робота майстрів, переклеювання плитки й заміна штукатурки. І за моральну шкоду я майже не брала! Разом — сорок п’ять тисяч гривень. І це ще по-сусідськи!

Сума чимала. У моєму нинішньому стані — майже непідйомна, враховуючи, що Олексій забрав усі мої збереження.

Але в мене просто немає сил сперечатися. Голова важка, у скронях стукає тупий біль, а повіки злипаються самі собою. Внутрішній опір вигорів дотла. Мені здається, якщо я зараз почну доводити, що кошторис заввишки зі стелю або що кошториси треба складати з майстрами, я просто впаду непритомною прямо на її відпалу плитку.

— Добре, пані Валентино, — тихим, згаслим голосом кажу я, навіть не перечитуючи цифри в папірці. — Я зрозуміла. Я віддам... віддам частинами, як тільки зможу.

— Ну от і добре, що без скандалів! — миттєво змінює тон сусідка, ховаючи аркуш у кишеню халата. — Чекаю перший внесок до кінця тижня!

Я мовчки повертаюся до своєї вогкої квартири, не знімаючи пальто, перечеплююся через здиблений ламінат і падаю на диван. Втома накриває важкою, глухою ковдрою. 

Зранку я насилу розплющую очі. Голова здається налитою свинцем, а тіло вимовляється підкорятися, продираючись крізь важку стому й непереборну сонливість. Я кілька хвилин просто сиджу на краю дивана, намагаючись зібрати до купи думки.

Треба щось вирішувати з пані Валентиною. Сорок п’ять тисяч гривень самі собою не з’являться, а жити під постійною загрозою скандалів у під’їзді чи судових позовів я просто не маю ресурсів. Найрозумніший і найшвидший вихід, який спадає на думку — позичити гроші в когось із рідні. Потім віддам із зарплати за кілька місяців.

Зітхнувши, я береться за телефон і знаходжу в контактах номер старшого брата, Олега.

Гудок, другий, третій... Нарешті у слухавці лунає його заклопотаний голос: — Алло, Аню? Щось сталося? Я просто на роботі зараз.

— Олеже, привіт, — я намагаюся надати своєму голосу якомога бадьоріших інтонацій, але він усе одно виходить тихим і надломленим. — Вибач, що відволікаю. У мене тут... форс-мажор капітальний. Кран на кухні зірвало, затопила сусідку знизу. Вона виставила рахунок за ремонт на сорок п’ять тисяч. У мене зараз немає такої суми... Ти не міг би позичити? Я все віддам, чесно, розпишу по місяцях!

У слухавці на кілька секунд висасає важка, пауза. Чути лише, як брат важко зітхає.

— Аню, ти серйозно? — у його тоні з'являється роздратована наставляльна нотка. — Які сорок п’ять тисяч? У мене сім’я, малим треба одяг на осінь купувати, за гуртки платити! Звідки в мене такі вільні гроші?

— Олеже, будь ласка... Мені більше немає до кого звернутися, — прошу я, стискаючи телефон тремтячими пальцями. — Я ж не просто так прошу, мені справді дуже скрутно.

— А де твій Олексій? — відрізає брат, і в його голосі виразно чути осуд. — У тебе п’ять років був цивільний чоловік. Здається, бізнесмен, на нормальній машині їздив, усе в нього було добре. Оце б до нього й зверталася! Чого ти мені телефонуєш, а не своєму мужику? Нехай він свої проблеми вирішує і твої ремонти оплачує.

— Ми розійшлися, Олеже... — тихо кажу я, відчуваючи, як до горла підступає пекучий клубок.

— О, ну чудово! — іронічно пирхає він. — Спочатку розходитеся, а потім біжите до родичів, щоб ми ваші борги закривали. Аню, пробач, але це твої особисті справи. Шукай гроші сама або мирися зі своїм Льошею, хай помагає. Все, мені треба працювати.

У слухавці лунають короткі гудки.

Я повільно опускаю руку з телефоном на коліна й заплющую очі. Допомоги чекати нізвідки.