15 Аня

Змінити замки зранку — це якась рожева утопія. Реальність жорстко розбиває мої плани: перший майстер заплутується в викликах, другий бурчить у слухавку, що в нього все розписано, і лише третій слюсар ліниво погоджується приїхати «десь в обід».

Тож мені доводиться поспіхом збиратися й летіти на роботу, залишаючи квартиру зі старими замками.

Я працюю адміністраторкою в сучасному медично-косметологічному центрі в районі Печерська. Моя робота — це нескінченний потік посмішок, дзвінків, записів клієнтів і контроль за тим, щоб кава для відвідувачів була гарячою, а графіки лікарів — ідеальними. Зазвичай цей ритм мене заспокоює, але сьогодні я ледь змушую себе всміхатися дівчатам на рецепції.

Льоша не вгамовується.

Він очікує мене прямо під входом до нашого офісного центру. Стоїть біля скляних дверей — без торта, але у своєму найкращому пальто, з роздратованим і водночас винуватим виразом обличчя. Переминається з ноги на ногу.

Коли я підходжу ближче, він миттєво робить крок назустріч і перехоплює мене за лікоть.

— Аню! Ну нарешті! Ти чому телефон не береш?! Вчора двері не відчинила, хоча я чув, що ти вдома! — його голос спочатку звучить м'яко, заигруюче. Він намагається обійняти мене за плечі, вдаючи турботливого чоловіка. — Анюто, ну досить. Я пробачаю тобі той демарш у ресторані. Ну напилася, з ким не буває? Забудьмо. Давай повертайся додому, я вже й вечерю спланував...

Я різко висмикую руку з його пальців і роблю крок назад.

— Льошо, ти взагалі мене чуєш? — мій голос лунає сухо й твердо. — Немає ніякого «додому». Ми розійшлися. По-доброму прошу: дай мені спокій і не приходь сюди.

Його м'яка маска миттєво сповзає. Очі звужуються, а на щоках виступають червоні плями.

— По-доброму?! — він знижує тон до шипіння, нахиляючись до мого обличчя. — Ти з глузду з’їхала, Аню?! Я п’ять років на тебе витратив! Я з тобою як із людиною, а ти морду крутиш?! Якщо ти зараз же не схаменешся й не повернешся, я тобі таке влаштую — ти пожалієш! 

Він прямо обіцяє мені пекло. Погрожує зіпсувати репутацію, рознести плітки, знищити мене морально.

— До побачення, Олексію, — спокійно кажу я, хоча всередині все колотиться від огиди.

Я розвертаюся й швидким кроком заходжу крізь вертушку в хол бізнес-центру. Охоронець біля турнікетів уважно дивиться на Льошу, і той, оцінивши обстановку, вирішує не прориватися всередину, лише посилає мені в спину отруйний погляд.

Коли в обід я підбігаю до свого під’їзду, біля вхідних дверей уже чекає слюсар із важкою валізою інструментів. Він похмуро дивиться на годинник і невдоволено пихкає цигаркою.

— Нарешті! Дівчино, у мене час розписаний, — бурчить він, викидаючи недопалок.

— Вибачте, на роботі відпрошувалася, — плутано виправдовуюся я, піднімаючись із ним у ліфті на свій п’ятий поверх.

Але варто ліфту відкритися, як мій серцевий ритм зупиняється. На сходовому майданчику прямо біля моїх дверей стоїть ціла делегація: розлючена сусідка знизу, пані Валентина, голова нашого ОСББ і якийсь чоловік у засмальцьованій синій спецформі з аварійки.

— Ось вона! Нарешті з'явилася! — верещить пані Валентина, вказуючи на мене тремтячим пальцем із яскраво-червоним манікюром. — Ти що витворяєш, Аню?! Ти нас топиш уже дві години! У мене в коридорі зі стелі капає, нові натяжні стелі міхуром пішли! Натяжні стелі за тисячу доларів, ти чуєш мене?!

— Що... що сталося? — у мене всередині все холоне.

— Що сталося?! Вона ще питає! — галасує сусідка, а сантехнік із аварійки лише важко зітхає.

— Дівчино, відчиняйте квартиру, — каже сантехнік. — Ми стояк уже перекрили, але у вас там, судячи з усього, повний басейн.

Я гарячково вставляю ключ у замок, руки так тремтять, що потрапити вдається лише з третього разу. Слюсар, який прийшов міняти замки, просто мовчки відступає на другий план, розгублено чухаючи потилицю зі своїми викрутками — питання безпеки дверей миттєво втрачає будь-який сенс.

Я відчиняю двері й роблю крок усередину.

хлюп.

Мої світлі бежеві туфлі миттєво занурюються у брудну водяну плівку. Вода в коридорі стоїть по кісточки, хлюпає при кожному кроці й розтікається у спальню та на кухню.

— О господи... — виривається у мене глухий зойк.

Світлий світлий ламінат, який я з таким трепетом вибирала дві роки тому, вже пішов потворними хвилями, здувся на стиках і темніє від вологи. По воді плавають мої домашні капці, якась пошта та звалився з вішалки шарф.

Сантехнік швидко пробігає на кухню й у ванну. За хвилину він повертається, витираючи лоб.

— На кухні під раковиною в крані зірвало різьбу, — виносить він сухий вирок. — Чи то шланг був бракований, чи тиск стрибнув, але зірвало капітально. Добре, що хоч стояк перекрили, а то б і до першого поверху дійшло.

— І що мені тепер робити з моїм ремонтом?! — знову заводиться пані Валентина, вдираючись за мною в передпокій і залишаючи брудні сліди. — Ти мені платитимеш за стелю й за шпалери! Я акти складаватиму! На нову штукатурку й фарбування!

— Пані Валентино, будь ласка... — я стискаю скроні пальцями, відчуваючи, як до горла підступає клубок істеричних сліз.

Моя тиха, затишна фортеця знищена. Світлий ламінат зіпсований повністю, у повітрі вже пахне мокрою тирсою й вогкістю, сусідка погрожує судами, а в кишені в мене — залишки зарплати за місяць після того, як Олексій забрав мої заощадження.

Я стою посеред води у власній квартирі, слюсар розвертається й каже, що «в такий аквапарк він замки ставити не буде», а я просто не знаю, за що хапатися — чи збирати ганчіркою воду, чи сідати прямо на цю брудну підлогу й плакати від безпорадності.