14 Аня

Субота минає в суцільному тумані. Моє тіло остаточно капітулює перед наслідками тієї божевільної ночі: я то занурююся в важкий, безпам’ятний сон, то прокидаюся, щоб випити літр води, з’їсти аспірин і знову уткнутися носом у подушку. Телефон із вимкненим звуком мирно лежить у дальньому кутку дивана, періодично спалахуючи пропущеними від матері та Олексія, але я просто ігнорую його існування.

У неділю зранку я нарешті прокидаюся з відносно свіжою головою. Похмілля відступає, залишаючи замість себе легку прозору тишу й дивне відчуття очищення.

За вікном м'яко світить осіннє сонце. Я вмикаю ненав'язливу музику, вдягаю старі улюблені штани та розтягнуту футболку й влаштовую у квартирі генеральне прибирання. Я вимиваю кожен куток, ніби разом із пилом вискрібаю зі свого життя залишки п’ятирічної присутності Льоші. Перепираю всю білизну, викидаю його забуті дрібнички, провітрюю кімнати струменями свіжого вересня.

А потім готую собі улюблену страву — запечену пасту під товстим шаром сиру з томатами й базиліком. Запах домашньої їжі затоплює кухню, створюючи неймовірний затишок. Я насипаю собі повну тарілку, наливаю склянку прохолодного соку і тільки-но присідаю за стіл, смакуючи перший гарячий шматочок, як із передпокою лунає дзвінок.

Дінь-дон.

Я замираю з виделкою біля рота. Серце звично й панічно тьохкає.

Дінь-дон. Дінь-дон.

Я повільно встаю, на навшпиньках підходжу до вхідних дверей і припадаю оком до вічка.

На сходовому майданчику топчуться двоє. Олексій — у своїй вигладженій сорочці, з виразом провини й водночас поважної гідності на обличчі, а в руках він обережно тримає велику перев'язану стрічкою коробку з тортом. А поруч із ним стоїть його донька Лєра. Вона демонстративно крутить дулі в кишенях куртки, розглядає власні нігті й усім своїм виглядом показує, як їй нудно й неприємно тут перебувати.

Важка артилерія. Він притягнув Лєру. Розраховує, що при доньці я не наважуся влаштувати сцену, розм'якшуся й впущу їх «на чай із тортиком».

— Аню! — глухо лунає з-за дверей голос Льоші. Він стукає кісточками пальців по дерев'яній лиштві. — Анюто, я знаю, що ти вдома. Давай спокійно поговоримо. Ми з Лєрою прийшли... Ми торт купили. «Празький», як ти любиш.

Лєра за дверима голосно й важко зітхає:

 — Тато, ну я ж казала, її немає або вона не хоче відчиняти! Ходімо вже, мені ще до подруги треба!

— Зачекай, Лєро, — сипле Льоша й знову дзвонить у двері. — Аню! Ну досить уже дитячого садка! Ми дорослі люди. Ну перегнули обидва, буває. Давай сідаймо за стіл, вип’ємо чаю, поговоримо. Лєра теж хоче подякувати тобі за допомогу з її проєктом...

Лєра на ці слова лише закочує очі й відвертається до ліфта.

Я стою по той бік дверей, затамувавши подих, і відчуваю, як усередині мене закипає якась дитяча, великодушна й водночас боягузлива паніка. Мені так не хочеться зараз відкривати ці двері. Не хочеться вислуховувати його заготовлені, фальшиві промови, бачити відсторонений погляд Лєри, якій цілком байдуже на мої заощадження, аби тільки татусь дав грошей.

Не хочу сваритися. Не хочу щось доводити. У мене немає сил на черговий раунд звинувачень.

Я роблю два обережних кроки назад, намагаючись не рипіти підлогою. Затискаю рот долонею і прокрадаюся назад на кухню.

Нехай думають, що мене немає. Нехай топчуться під дверима зі своїм клятим «Празьким» тортом, поки їм не набридне. Це боягузтво? Можливо. Але прямо зараз це моя єдина фортеця й мій єдиний спосіб зберегти недільний спокій.

За дверима лунає ще один тривалий дзвінок, потім незадоволений буркіт Льоші, тупіт двох пар ніг до ліфта і нарешті — довгоочікувана, дзвінка тиша.

Я сідаю назад за стіл, беру виделку й дивлюся на свою пасту. Руки трохи тремтять, але всередині з'являється чітке усвідомлення: замки я поміняю завтра першим ділом зранку. Спокій дорожчий за будь-які торти.