13 Єгор

Я стою біля панорамного вікна з важкою керамічною чашкою міцної еспресо в руках. За склом шумить ранковий Київ, а в спальні нарешті затихли злісні крики Лізи — чути лише, як вона судорожно стукає підборами, пакуючи свої валізи.

Роблю великий ковток гіркої рідини, відчуваючи, як адреналін після скандалу повільно осідає, залишаючи замість себе дивну, майже забуту легкість.

«Стара»... Я гірко усміхаюся у відображення у склі. Ліза сприймає світ через призму випещеної, виміряної в салонних процедурах молодості, де тридцять п'ять років — це вже «захід сонця». Але я бачив Аню. І вона була якою завгодно — бідною, виснаженою, наляканою, сп'янілою — але тільки не старою. У ній було стільки справжнього, первісного, живого вогню, скільки в Лізі не з'являлося за всі вісім років нашого шлюбу.

Я заплющую очі, і спогади минулої ночі, які досі затуманював алкоголь, раптом виринають дивовижно виразними, яскравими спалахами.

Після того, як я переніс її з машини через підземний паркінг і заніс на руках у спальню, вона навіть не збиралася відключатися. Навпаки. Зручно влігшись на моєму великому ліжку в, вона раптом відкрила очі, обвела кімнату сп'янілим, але катастрофічно хитрим поглядом і абсолютно серйозно запитала:

 — Слухай... а в тебе ще є шампанське? 

Я тоді аж остовпів від такої нахабності. Потім вона хвилин п'ять жалісно шукала свій телефон, ледь не плачучи, що «там усе її життя і номери тих трьох виродків», аж поки не забила на нього і не заявила, що відмовляється пити на самоті.

Вона буквально змусила мене піти на кухню, дістати з холодильника пляшку дорогого брют і скласти їй компанію. Ми сиділи прямо на підлозі біля ліжка. Вона пила шампанське з кришталевого келиха, потішно мружилася від бульбашок і плутано, але так щиро розповідала про свою квартиру на Позняках і про те, як утомилася бути «хорошою для всіх».

А потім... потім вона поставила свій келих на паркет, подивилася на мене знизу вгору своїми темно-карими, вологими очима й розпливлася в сміливій, хмільній посмішці: 

— Знаєш що? Я сьогодні вільна жінка. І я вирішила, що зараз буду тебе зваблювати.

Це було так кумедно, так по-дитячому беззахисно й водночас небезпечно, що я щиро засміявся. Я хотів сказати їй, що їй треба спати, що це алкоголь говорить у її голові... Але вона підповзла ближче й просто уткнулася носом у мою шию.

І в цей момент увесь мій контроль і доросла розсудливість розлетілися на тріски.

Від неї пахло вогкою вересневою зливою, солодким шампанським, якимись простими польовими квітами й чистою, гарячою шкірою. Вона не грала роль, не намагалася здаватися вишуканою чи спокусливою — вона просто діяла на імпульсі, плутаючись у власних кучерях, сміючись мені в губи й скидаючи з себе одяг із такою дикою, первісною пристрастю, що в мене перехопило подих.

Я й сам не зрозумів, як це сталося. Як чоловік, який роками жив у прорахованому світі й давно забув, що таке справжнє бажання, раптом втратив голову від витівок сп'янілої незнайомки. Вона звабила мене за кілька хвилин — не продуманими рухами, а своєю неймовірною, оглушливою щирістю.

Ковток гарячої кави обпікає горло, повертаючи мене в реальність.

За моєю спиною клацають вхідні двері — Ліза нарешті пішла, гримнувши наостанок так, що задрижали кришталеві підвіски на люстрі.

У квартирі стає абсолютно тихо. Я ставлю порожню чашку на стіл і дістаю телефон.

Мені байдуже, що вона втекла вранці. Мені байдуже, що вона налякалася Лізи й вважає мене козлом. Вона увірвалася в моє життя, наче свіжий штормовий вітер, і я не збираюся її відпускати.

Помічник уже мав передивитися камери та списки гостей.

— Дмитре, — кажу я у слухавку, коли той відповідає після першого ж гудка. — Ти знайшов її?

У слухавці пауза. Дмитро, який зазвичай закриває будь-які мої доручення за десять хвилин, зараз зітхає із невираженим замішанням.

— Єгоре Сергійовичу... Тут проблема. Я підняв усі записи з камер ресторану й повністю прочесав списки запрошених. Але цієї дівчини у реєстраційних списках немає. Вона не проходила як офіційний гість.

— Як це «немає»? — я мружуся, відчуваючи, як у грудях закипає роздратування. — Вона була всередині, була в залі!

— Судячи з усього, вона пройшла з кимось за компанію або це був чийсь супровід без попередньої реєстрації. На камерах біля входу її видно, але розпізнати обличчя через зливу системи розпізнавання не можуть. А з дому вона вибігла так швидко, що навіть охорона під’їзду не встигла її роздивитися — вона просто проскочила повз шлагбаум.

Я стискаю телефон у руці. Хвиля розчарування вдаряє несподівано болюче, майже фізично. Порожнеча. Жодного контакту, жодної зачіпки. Вона просто випарувалася, як і з'явилася — лишивши після себе тільки запах солодкого шампанського на подушці.

— Єгоре Сергійовичу? Шукати далі по таксі чи вуличних камерах району?

— Шукай, — відрізаю я, дивлячись на сіре, затягнуте хмарами київське небо. — Шукай усюди, Дмитре. Вона десь у цьому місті.