12 Єгор

Гуркіт вхідних дверей лунає на всю квартиру наче гарматний постріл. Я навіть очі заплющити не встигаю, як двері моєї спальні вилітають з тріском, відбиваючись від стіни.

На порозі стоїть Ліза. Вся в люксовому брендовому шліхті, з ідеально витягнутим волоссям, палаючими від люті очима та новою сумкою, яка, за моїми приблизними підрахунками, коштувала як непогане укомплектоване авто. Вона влітає всередину, наче розлючений шершень, і її вереск миттєво перерізає ранкову тишу мого дому.

— Ти взагалі вже з глузду з’їхав, Єгоре?! — реве вона, підбігаючи до ліжка й дико жестикулюючи манікюром за тисячу євро. — Що це за шльондра щойно вискочила з моєї квартири?! Вона з нашої спальні виходила! З нашої спальні, ти чуєш мене?!

Я повільно сідаю на ліжку, байдуже скидаючи з плечей шовкову ковдру, і спокійно дивлюся на неї. Навіть не намагаюся прикритися. Я досі не до кінця розумію, як взагалі дозволив Лізі пробратися у своє життя вісім років тому. Мені було тридцять три, їй — двадцять один. Вона була амбітною, самовпевненою, з тим хижим і молодим блиском в очах, який спочатку здавався пристрастю. Але як швидко вона пролізла в мій дім, так само швидко я втратив до неї будь-який інтерес. І зараз її черговий вибух викликає в мене тільки глибоку, випалену похміллям втому.

— Лізо, закрий рот і збав тон, — мій голос лунає тихо, але в ньому стільки криги, що будь-яка притомна людина зупинилася б.

Але Ліза зараз далеко поза межами притомності.

— Збавити тон?! — вона отруйно сміється, згортаючи руки на грудях і крокуючи по кімнаті. — Я заходжу в дім, а повз мене зі спальні вибігає якесь розпатлане опудало в дешевій сукні з чужого плеча! Вона ж ладна була крізь землю провалитися, коли мене побачила! Ти кого сюди притягнув?! Ти бачив її?! Вона ж стара! Їй років тридцять п’ять, у неї кучма на голові й якийсь бомжацький рюкзак! Це твоя нова пасія?! На це ти мене проміняв?!

Я зупиняюся біля дзеркала, проводжу долонею по обличчю і мимовільно замислююся. Тридцять п'ять років... Кучеряве волосся... Справді, Ані — чи як там її звали з її плутаного нічного монологу про Льошу й Сашу — явно було за тридцять. Але в її очах було справжнє життя, а не цей силіконово-розрахований гнів, який зараз вихлюпує на мене Ліза.

— Це моя квартира, Лізо. Куплена за десять років до нашого шлюбу, — нагадую я, повільно підводячись і натягуючи домашні штани. — І якщо ти забула, ти мала бути в Лондоні ще два тижні. На своєму «надважливому» навчанні з арт-дизайну, яке я, до речі, повністю оплатив.

— Ах, ось воно що! — її голос знову зірвався на ультразвук. — Ось навіщо ти мене туди відправив! Щоб розв'язати собі руки?! Я там, значить, гризу науку, намагаюся розвиватися, роблю все, щоб бути гідною дружиною для «великого бізнесмена», а він тут тягає додому старих баб із бару?! Вона з порогу від мене тікала, бо знала, що робить!

— Вона не моя пасія, — спокійно кажу я, повертаючись до дружини. — Вона взагалі тут опинилася випадково, бо була в такому стані, що могла замерзнути на вулиці. На відміну від тебе, я не залишаю людей у біді.

— Ой, перестань мені замилювати очі своїм меценатством! — Ліза жбурляє свою сумку на крісло, й очі її звужуються до двох отруйних щілин. — Я все зрозуміла! Ти сам загуляв! Ти просто шукав привід! Ти вже кілька місяців ходиш із кислим обличчям, робиш із себе жертву, а сам просто знайшов собі брудну розвагу, щоб підставити мене й не ділитися майном! Вирішив зробити з мене дурепу, а сам протягнув у наше ліжко якусь повію зі смітника!

Вона розмахує руками, підходить упритул, і я знову відчуваю цей задушливий солодкий шлейф її нових парфумів, від якого мене нудить вже який рік. Вісім років стосунків. Вісім років спонсорування її капризів, її нескінченних «пошуків себе», її подруг, її поїздок, її картинних образ... І зараз вона стоїть переді мною і щиро вірить, що справа в моєму «бажанні не ділитися майном».

— Лізо, — я беру її за зап'ястя. Не боляче, але так міцно, що вона миттєво замовкає, витріщаючись на мене. — Розлучення буде. І воно було б у будь-якому випадку, навіть якби ти зараз не застала тут цю дівчину. Я втомився від твого фальшивого світу. Втомився від твоїх істерик і від того, що ти сприймаєш мене як безлімітну банківську картку.

— Ти... ти не маєш права! — у її очах спалахує справжній переляк. Вона розуміє, що перегнула палицю. — Я подам до суду! Я розповім пресі, який ти «благодійник»! Що ти вигнав дружину, поки сам розважаєшся з повіями!

— Подавай, — я відпускаю її руку і прямую до виходу зі спальні. — Мої юристи зв'яжуться з тобою сьогодні до обіду. Шлюбний контракт ти підписувала на тверезу голову. А зараз — збери свої речі й залиши мою квартиру. У тебе є година.

Я зачиняю двері спальні під її оскаженілий крик і биття порцелянової вази об стіну.

Виходжу у вітальню, сідаю на диван і спираюся ліктями на коліна. У голові все ще паморочиться від похмілля, але всередині раптом стає дивно тихо.

Я згадую ту дівчину з кучерявим волоссям. Як вона сиділа на мокрих сходах. Як белькотіла в машині про своїх невдачливих чоловіків, як зітхала про «дві смужки», як чудернацько й щиро обурювалася... Вона була жива. Бідна, сп'яніла, заплутана, але справжня.

Я дістаю телефон із кишені піджака, що висить на вішалці, й набираю номер свого особистого помічника.

— Дмитре, доброго ранку, — кажу я в слухавку, ігноруючи глухий шум із боку спальні. — Мені треба знайти одну дівчину. Вона вчора була на нашому вечорі в ресторані. Звати Аня. Кучерява, такаі. Підніми записи з камер спостереження на вході й знайди мені її контакти.

— Зрозумів, Єгоре Сергійовичу. Буде зроблено до вечора, — чітко відповідає помічник.