11 Аня

Я жую цю кляту курячу котлету, і кожен шматочок стає мені поперек горла. Гарячий чай із лимоном ніби й повертає тілу залишки сил, але душевна втома тисне на плечі зі страшною силою. Галина Петрівна тим часом вмощується навпроти мене, склавши руки на колінах, і вмикає свій фірмовий, лагідний та водночас залізобетонний тон.

— Анюто, ну ти самій собі зізнайся, — веде вона далі, схиливши голову набік. — Ну де ти зараз знайдеш такого чоловіка, як мій Льоша? Подивися навколо, що коїться! Чоловіки зараз або п’ють безбожно, або з дивану не встають, або по бабах вештаються. А Льошенька? Не п’є, не палить, кожну копійку в дім! Працює, старається, про родину дбає. А як він дітей любить! Ти ж бачиш, як він про Лєру піклується, як серце за неї крається. Хіба це погано? Це ж показник! Чоловік, який так любить своїх дітей від першого шлюбу, і твоїх майбутніх дітей на руках носитиме!

Я повільно отримую серветку і витираю губи. Всередині від цих слів знову закипає знайома гіркота.

— Галино Петрівно, — перебиваю я її якомога спокійніше. — Ваша «копійка в дім» — це мої особисті заощадження, які він забрав на бізнес своєї доньки. А «працює» він так, що останні пів року за комуналку в цій квартирі плачу тільки я. Льоша — доросла людина, але він звик, що його проблеми завжди вирішує хтось інший. Раніше це робили ви, потім почала робити я. З мене досить.

Свекруха на мить замирає, її доброзичливе обличчя трохи витягується, але вона миттєво повертає собі роль «мудрої старшої жінки».

— Ой, Анечко, та які ваші роки, про що ти говориш! Гроші — це справа наживна сьогодні немає, завтра є. Головне — це родина! Подумаєш, допоміг дитині. Ти ж сама знаєш, як важко молоді зараз на ноги ставати. Ну, перегнув трохи, не порадився... Але ж це не привід руйнувати п’ять років життя! Ти просто втомилася. Наболіло, виснажилася, ось і гарячкуєш.

Вона піднімається зі стільця, дбайливо загортає залишки пирога в рушник і кладе його на краєчок мого столу. Потім підходить до мене, кладе свої тепло-м’які долоні мені на плечі й легенько стискає.

— Знаєш що, дівчино? Ти зараз іди, лягай, поспи. Тобі треба просто заспокоїтися й відпочити. Очі в тебе геть стомлені. Льошенька сьогодні переночує в мене, я з ним сама поговорю, мізки йому на місце вставлю. А завтра-післязавтра ви зустрінетеся на тверезу голову, без оцих емоцій, і спокійно про все переговорите. Усе буде добре, от побачиш.

Вона щебече це з такою впевненістю, ніби моє рішення — це лише маленька вередливість, яку легко загладити домашньою випічкою. Я роблю глибокий видих, підводжуся й м'яко, але рішуче знімаю її руки зі своїх плечей.

— Дякую за котлети, Галино Петрівно. Але говорити ми більше ні про що не будемо. Передайте Олексію, щоб він шукав собі постійне житло.

Я проводжу її до дверей. Вона дріботить до виходу, все ще посміхаючись своєю всепрощаючою посмішкою, переконана, що час грає на їхньому боці. Коли замок нарешті клацає за її спиною, я спираюся спиною про двері й заплющую очі. Перший раунд витримано.

Але спокій триває рівно дві хвилини.

Тільки-но я повертаюся до кімнати, щоб нарешті нормалізувати дихання, як на тумбочці вимогливо, настирливо розривається мій телефон. На екрані спалахує фотографією надпис: «Мама».

Я затримую подих. Господи, ну звісно. Льоша вже встиг поскаржитися, або Галина Петрівна виходячи з під'їзду одразу набрала свою сватху. Вони працюють у дуеті краще за будь-яку спецслужбу.

— Алло, мамо... — сипло кажу я в слухавку.

— Аню! Ти що там улаштувала?! — замість привітання з динаміка вилітає високий, напружений голос матері. — Мені тільки-но телефонувала Галина! Ти що, з глузду з’їхала на старості літ виганяти чоловіка з хати?!

— Мамо, мені тридцять п'ять років, я не на старості літ, і це моє особисте життя...

— Яке особисте життя?! — гримить мама так, що мені доводиться трохи відсунути телефон від вуха. — Ти руйнуєш нормальну родину! Льоша — золотий чоловік! Не п’є, у компаніях не шляється, до тебе з повагою ставить! Ну забрав він ті гроші, то що тепер, на вулицю його через якісь папірці викидати?! Ти про що думаєш взагалі? Тобі тридцять п’ять! Жінки в твоєму віці за будь-якого притомного чоловіка зубами тримаються, а вона принцесу з себе корчить!

— Мамо, він жив за мій рахунок! Він заніс мої заощадження своїй доньці, а мені брехав у вічі!

— Ой, боже мій, брехав! — театрально зітхає мама. — Усі чоловіки десь щось недоговорюють! Інші терплять і зрадників, і ледарів, і нічого — живуть, дітей ростять! А ти в нас надто гонорова стала! І знаєш чому? Бо ця квартира тобі занадто легко дісталася!

Ці слова вдаряють мене болючіше, ніж усе похмілля цієї ночі. Мені перехоплює подих.

— Що ти кажеш?.. — тихо запитую я.

— Та те й кажу! — безжально продовжує мати. — Якби бабуся, дай бог їй пам'ять, залишила цю двокімнатну квартиру твоєму братові Олегу, як і треба було зробити, ти б зараз так впевнено себе не поводила! Ти б цінувала чоловіка і куток, який у тебе є! А так сидиш у бабиній квартирі, королевою почуваєшся, і розкидаєшся нормальними людьми! Олегу з родиною доводиться іпотеку тягнути, а ти тут одна в двох кімнатах вистави влаштовуєш, бо тобі, бачте, «уваги не вистачає» чи «грошей забагато пішло»!

Усередині мене щось тріскається і остаточно ламається. Роками прихована образа, цей вічний біль «нелюбленої дитини», якою завжди жертвували на користь «бідного хлопчика Олега», вибухає гарячим полум'ям у грудях.

— Знаєш що, мамо? — мій голос раптом стає крижаним і абсолютно спокійним. Тремтіння зникає. — Дякую. Дякую, що нагадала, хто я для вас із мамою і братом. Але квартира ця — МОЯ. І моє життя належить ТІЛЬКИ МЕНІ.

— Аню, ти як із матір’ю розмовляєш?! — вищить слухавка.

— Я більше не буду терпіти Льошу. Якщо ти дзвониш мені тільки для того, щоб захищати чоловіка, який мене обікрав, то краще не дзвони взагалі.

Я натискаю червону кнопку скидання виклику.