10 Аня

Гримкіт вхідних дверей за Олексієм усе ще лунає в моїх вухах, хоча він пішов хвилин п’ятнадцять тому. Пішов гордо, демонстративно не застебнувши куртку, з виразом обличчя великомученика. Я ж надто добре його знаю: він переконаний, що це чергова жіноча істерика. Що я посиджу в порожній квартирі, поплачу, пожалію себе, а ввечері сама зателефоную і благатиму повернутися.

Ага, вже біжу й спотикаюся.

Я зачиняю замок і наосліп бреду в ванну кімнату. Тіло здається чужим, ватяним, а в голові з новою силою починає гупати важкий молот. Перепила я вчора просто катастрофічно. Мікс із гіркого «Негроні», зливи й безкоштовного ігристого під пафосними пальмами створив у моєму організмі справжню хімічну зброю.

Скидаю з себе вчорашній одяг, який досі пахне чужим святом і дощем, і стаю під гарячі струмені води.

Вода стікає по шкірі, але змити відчуття сорому виявляється набагато складніше. Я заплющую очі, спираючись чолом об кахель, і перед очима негайно виринають уривки минулої ночі. Обличчя Єгора. Його низький, оксамитовий голос у барі. Спокійний погляд на сцені, де він стояв у своєму ідеальному піджаку як головний меценат... І та молода, доглянута лялечка на порозі його розкішного будинку, яка ви верещала про свого чоловіка.

Який же він козел. Боже, який випещений, самовпевнений, багатий козел! Виглядає як чоловік із жіночих мрій — надійний, сильний, зрілий, а насправді — звичайнісінький брехун, який тягає п'яних дуреп із бару до себе в ліжко, поки дружина, мабуть, чекає його вдома чи їздить по салонах. І я, розумниця, втрапила в цю пастку за одну-єдину ніч свободи! Відчула себе героїнею роману, а виявилася просто випадковим епізодом у чужих розбірках.

Я люто витираю обличчя мочалкою, ніби це може витерти з пам'яті його здригаючі очі та ганебну втечу з його коридору.

Змивши піну, я загортаюся у великий махровий халат і виходжу з ванної, витираючи рушником вологе кучеряве волосся. У животі голодно й болісно бурчить. Я ж від самого вчорашнього обіду нічого нормально не їла — лише ті кілька дрібних канапе з червоною рибою під шампанське.

І раптом у передпокої голосно й чітко клацає замок.

Я замираю на місці, і серце обривається. Неужели Льоша? Повернувся так швидко? Не витримав і п'ятнадцяти хвилин, вирішив змінити тактику і влаштувати розбір польотів? Я стискаю кулаки, збираючи до купи всю свою лють, готуючись видати йому другу серію прощання...

Двері відчиняються, але замість Олексія в коридор дріботить огрядна, акуратно вдягнена жінка з величезною квітчастою сумкою в руках.

Галина Петрівна. Моя люба свекруха.

— Анюточка! Дівчинка моя, ти вдома! — посміхається вона так тепло й лагідно, ніби ми не бачилися щонайменше рік, хоча минулі вихідні вона теж провела у нас. — А я йду, дивлюся — Льошенька під під’їздом стоїть, надутий, як сич, із валізами! Спитала, що сталося, а він тільки бубонить, що ти вирішила розійтися. Боже мій, ну які діти! Я одразу зрозуміла: щось переплутали, наговорили дурниць один одному!

Я стою в халаті з мокрою головою і просто остовпіло дивлюся, як вона спритно скидає свої мештики, надягає гостьові капці й господаровито чимкує прямо на мою кухню.

— Галина Петрівно, зачекайте... — починаю я, але голос від похмілля звучить надто тихо й сипло.

— Ой, Анюто, та ти ж зовсім бліденька! Очі червоні, сама тремтиш... Дівчинка моя, ти що, захворіла? Чи це ви так посварилися сильно? — вона ставить свою сумку на стіл і починає діставати звідти пластмасові судочки. — Я ж як відчувала! Уранці встала, накрутила котлеток — ніжні такі, з курячого філе, як ти любиш. І пиріг із яблуками ще гарячий спекла, у рушник загорнула, щоб не вистиг!

Запах домашніх котлет із часничком і корично-яблучного пирога миттєво затоплює кухню. Мій виснажений шлунок видає такий зрадницький гучний звук, що Галина Петрівна аж сплескує руками.

— Господи, ти ж голодна! Сідай, сідай негайно за стіл! Я зараз усе розігрію.

Вона діє так швидко й злагоджено, що я просто не встигаю вставити жодного слова. Вона клацає конфоркою, ставить пательню, наливає в мій улюблений чайник воду.

— Галино Петрівно, ми з Олексієм це не просто посварилися, — я намагаюся надати голосу твердості, сідаючи на край стільця і кутаючись у халат. — Я попросила його піти. Остаточно.

— Та ти що, сонечко, яке «остаточно»? — вона м’яко, майже по-материнськи усміхається, кладучи мені на тарілку дві духмяні, гарячі котлети й підсуваючи хліб. — Ви ж п’ять років разом! Усі пари сваряться. Льоша в мене, звісно, з характером, трохи незграбний, упертий... Але ж він тебе любить! Просто він чоловік, їм треба поступатися. От з’їж котлетку, випий гарячого чаю з лимончиком, усе й минеться.

Котлета пахне просто божественно. Я беру виделку, роблю перший ковток солодкого чаю, який вона мені дбайливо підсунула, і відчуваю, як по тілу розливається тепло.