9 Аня

Я тихо, наче тінь, вислизаю зі спальні у величезний, залитий ранковим світлом коридор. Серце калатає десь у скронях, поки я озираюся в пошуках масивних вхідних дверей. Вони он де — наприкінці проходу. Ще кілька кроків, і ця ганебна ніч залишиться позаду.

Я вже занесену руку над ручкою замка, як раптом двері різко, з гучним тріском розчиняються.

Я відсахнулася.

На порозі стоїть дівчина. Вона молода — на вигляд їй немає й тридцяти — але її доглянутість буквально кричить про великі гроші. Дорогий спортивний костюм, бездоганний макіяж, ідеально вкладене волосся й люксова сумка, яку вона нервово стискає в руках.

Вона влітає в передпокій, наче ураган, і її гострий погляд миттєво фіксується на мені. На моєму розпатланому кучерявому волоссі, зім'ятій сукні й рюкзаку, який я гарячково притискаю до грудей.

— Ти ще хто така?! — гаркає вона, витріщаючись на мене з сумішшю гидливості й люті. — Де Єгор?! Де мій чоловік?!

Слова «мій чоловік» лунають для мене як вибух гранати.

Чоловік?..

Мене наче обухом по голові товкли. Всередині все перевертається й падає в крижану безодню. Він одружений. Цей статечний, багатий, красивий меценат із бару — звичайний зрадник! Черговий чоловік, який бреше й користується жінками. А я... боже, я прокинулася гола в ліжку чужого чоловіка!

— Де він, я тебе питаю?! — дівчина робить крок до мене, її голос зривається на вереск. — Єгоре! Виходь!

— Я... я вже йду, — ніяково, із палаючими від сорому щоками белькочу я, відступаючи до дверей. — Вибачте... Я просто... я вже йду!

Я протискаюся повз неї, практично вискочивши в проріз дверей. Дівчина щось верещить мені навздогін, але я вже нічого не чую. Я біжу довгим мармуровим коридором елітного будинку, шукаючи ліфт, і судорожно тисну на кнопку виклику.

Опинившись у кабіні, я притискаюся спиною до дзеркальної стіни й намагаюся ковтнути повітря. Дикий сором, огида до самої себе та абсолютне розчарування закручуються у вузол у животі. П'ять років жила з маніпулятором, а за один вечір «свободи»мудрилася влипнути в історію з чужим одруженим чоловіком!

Двері ліфта розчиняються на першому поверсі, і я майже вибігаю з під'їзду на свіже повітря.

Дощ нарешті вщух, вулиця пахне озоном і вогкою землею. Я зупиняюся на тротуарі, тремтячи від прохолодного вітру, гарячково дістаю з рюкзака той самий телефон, через який уночі влаштувала цілу виставу, і пальцями, що не слухаються, відкриваю додаток таксі.

«Вулиця Анни Ахматової, Позняки», — вводжу свою адресу.

Мені байдуже, що Льоша обривав мені телефон. Я їду у свою квартиру. Виставляти його речі. Більше жодних чоловіків, жодної брехні й жодних компромісів.

Таксі зупиняється біля мого під’їзду на Позняках. Сірий вересневий ранок тільки-но розгортається над містом, фарбуючи висотки у колір мокрого асфальту. Я розраховуюся з водієм останніми копійками з картки, виходжу з машини і нарешті роблю глибокий ковток свіжого, вогкого повітря.

Ось вона — моя фортеця. Двокімнатна квартира, яка дісталася мені від бабусі, де кожна лиштвичка і кожен килимок були вибрані моїми руками. Квартира, яку п'ять років поспіль обживав чоловік, що так і не спромігся стати для мене опорою.

Сором за ніч у будинку Єгора все ще горить десь під ребрами болючим вогнем, але зараз цей сором витісняється холодною, кришталево чистою люттю. Вчора я була дурепою. Стріляла собі в ногу, напивалася шампанським під чужими пальмами, втекла від чужої дружини... Але сьогодні я вдома. І тут правила встановлюю я.

Я піднімаюся на свій поверх, вставляю ключ у замок і повертаю його двічі. Глухий клац замка звучить як сигнал до бою.

У передпокої пахне солодкуватим парфумом Олексія та свіжозавареною кавою. Він удома. Не на роботі, не в пошуках грошей на кредит, а вдома. На моєму дивані.

Олексій виходить із кухні з чашкою в руках. На ньому мої улюблені домашні штани, які я купувала йому на річницю, і розслаблена, вибачлива посмішка чоловіка, який переконаний, що його жінці просто «треба було випустити пару».

— О, з'явилася мандрівниця, — каже він м'яким, трохи повчальним тоном, спираючись на одвірок. — Аню, ти хоч уявляєш, що я пережив за цю ніч? Сорок дзвінків! Я вже збирався в поліцію подавати заяву. Де ти вешталася? У подруг? Чи просто вирішила влаштувати мені виставу з ночівлею в готелі?

Я повільно знімаю кросівки. Не поспішаючи, акуратно ставлю їх біля дверей. Мої руки більше не тремтять. Усередині немає жодного страху, жодного жалю — тільки суха, дзвінка порожнеча.

— Льош, — я піднімаю на нього очі, і моє обличчя, мабуть, виглядає так, що його посмішка миттєво згасає. — Де твої речі?

— Що?.. — він мружиться, ніби не почув.

— Твої речі. Чому вони ще не у валізах? Я ж виразно сказала тобі вчора: до ранку тебе тут бути не повинно.

Олексій ставить чашку на тумбу біля дзеркала. Дзенькіт порцеляни лунає надто гучно в цій напруженій тиші. Його обличчя починає заливатися червоними плямами — виходить його справжня, роздратована натура, яку він так старанно ховав за маскою розважливого сім'янина.

— Аню, досить грати в цю комедію! — виривається в нього, і він робить крок до мене, активно жестикулюючи. — Яка валіза?! Ти що, справді думаєш викинути мене на вулицю через якийсь кредит?! Через те, що я допоміг власній доньці?! Ти взагалі чуєш, як це звучить із боку? Ти поводишся як егоїстична, істерична дівчисько, якій не дали іграшку!

— Я поводжуся як жінка, якій тридцять п'ять років, і яка більше не збирається утримувати тебе й твоїх дорослих дітей, — спокійно, але кожним словом карбуючи, відповідаю я. — Ти жив у моїй квартирі п'ять років. Ти не платив за комуналку останні пів року. Ти зарав мої заощадження на свої «проблеми», годував мене обіцянками про спільне майбутнє й дитину, а сам просто зручно влаштувався на моїй шиї.

— Я працював! Я робив ремонт у цьому коридорі! — підвищує голос він, просуваючись ближче.