8 Аня

Світло. Занадто яскраве, немилосердне сонячне світло пробивається крізь важкі темно-сірі штори й пече в заплющені повіки, наче розпечене залізо.

У голові — молоти. Ні, ціла бригада залізничників, які з диким завзяттям забивають палі прямо в моє тім'я. Я стогну, намагаючись повернутися на інший бік, тягну на себе ковдру... і раптом замираю.

Шовк. Постіль пахне не моїм лавандовим ополіскувачем. Вона пахне дорогим чоловічим парфумом, сандалом, шкірою і чимось небезпечно чужим.

Я повільно, з жахом розплющую очі.

Це не моя спальня на Позняках. Це якась нереально величезна, мінімалістична кімната з панорамними вікнами, де один тільки гардероб більший за мою кухню.

Я роблю обережний рух під ковдрою і відчуваю, як холодна тканина ковзає по моєму абсолютно голому тілу.

На мені немає нічого. Нуль. Ні білизни, ні моєї улюбленої запраної футболки.

Серце робить дикий каскадерський стрибок і падає кудись у п'яти. Я обережно повертаю голову вбік. Поруч зі мною, уткнувшись обличчям у подушку, спить чоловік. Його засмагла, широка спина відкрита до попереку — і він теж повністю голий.

Єгор. Той самий Єгор із бару, з благодійного вечора, зі сцени...

— Боже мій... — шепочу я, затуляючи рот обома руками, щоб не закричати на весь дім.

Що відбулося?! Що я робила минулої ночі?!

Пам'ять починає видавати уривки — як кадри з поганого, розмитого кіно. Ось я просипаю «Негроні», ось я безкоштовно п'ю ігристе під пальмою, ось я стою на вогких сходах і жаліюся цьому чоловікові на життя... Боже, я ж белькотіла йому про Льошу, про Сашка, про якісь розбиті машини й невиплачені кредити! Я вивалила йому весь свій сором, усе своє брудне випране шмаття! А що було далі?

Далі — суцільна чорна діра. Повна темрява.

Сором вогненною хвилею накриває мене від кінчиків пальців до коріння волосся. Мені тридцять п’ять років! Я серйозна жінка, а поводжуся як божевільна підлітка, яка вперше скуштувала алкоголь і прокинулася в чужому ліжку без одягу!

Тікати. Мені треба негайно звідси тікати, поки він не прокинувся і не почав поставити мені незручні запитання або, що гірше, сміятися з мого нічного безплідного монологу.

Я обережно, міліметр за міліметром, відхиляю ковдру. На стільці біля ліжка акуратно складено мої речі. Поруч на підлозі стоїть мій рюкзак.

Я злажу з ліжка, як ніндзя, балансуючи на пальчиках, щоб підлога, не дай боже, не зарипіла. Ухопивши свій одяг, я буквально влітаю в суміжну ванну кімнату й безшумно зачиняю двері на засувку.

Спираючись на раковину, я дивлюся на себе в дзеркало. Туш розмазана ще більше, кучері стирчать у різні боки, щоки палають від сорому.

— Ну ти й дура, Аню, — шепочу своєму відображенню. — Прозріла вона, чи що? Визволилася!

Я гарячково починаю вдягатися. Джинси, майка... І тут згадую: телефон! Я ж уночі белькотіла, що загубила телефон!

Я судорожно розстібаю блискавку на рюкзаку, починаю ритися всередині, перебираючи блокноти й косметичку... і на самому дні моя рука натрапляє на знайомий гладкий корпус.

Він тут. Він ніде не губився. Він спокійно лежав у бічній кишеньці цілу ніч.

Я заплющую очі і прикладаю долоню до чола. Боже, яка ганьба. Я влаштувала людині цілу виставу із "загубленим телефоном", змусила його тягати мене сп'янілу по місту, пустила його в своє життя... а апарат просто лежав у рюкзаку.

Екран телефону спалахує. Сорок два пропущені дзвінки від Льоші. Дванадцять повідомлень у вайбері: "Аню, ти де?", "Ти з глузду з'їхала?", "Всі речі на місці, вернися, негайно поговоримо".

Я дивлюся на ці сповіщення, і на мить злість знову пробивається крізь сором. Ні, до Льоші я не повернуся. Але й тут залишатися ані секунди більше не можу.

Я швидко натягую кросівки, витираю ватним диском залишки туші під очима, притискаю рюкзак до грудей і обережно привідкриваю двері ванної.

Єгор все ще спить, міцно й спокійно.

Я тихо, як миша, вислизаю зі спальні в довгий порожній коридор, сподіваючись знайти вихід перш ніж цей багатій прокинеться.