7 Єгор

Благодійний вечір нарешті закінчується. Я виходжу з залу під фінальні овації, мимохідь тисну чиїсь руку, дякую за «пафосні слова» й поспішаю до виходу. Офіційна частина позаду, і єдине, чого я зараз хочу, — це опинитися у тиші власного авто.

Надворна злива вже вщухла, залишивши по собі тільки вогке, прохолодне повітря й важкі краплі на кронах дерев. Я спускаюся широкими гранітними сходами ресторана і раптом замираю.

На нижній сходинці, прямо на вогкому камені, сидить дівчина.

Джинсовка накинута наосліп, кучеряве волосся хаотично стирчить у різні боки, а сама вона уткнулася лобом у коліна. Упізнаю її миттєво. Це вона. Моя незнайомка з бару. Тільки якщо годину тому вона здавалася просто втомленою, то зараз... зараз вона добряче, безкомпромісно п'яна.

— Ей, — я підходжу ближче, зупиняючись за крок від неї. — Вам допомогти?

Вона повільно, із явною зусиллям, піднімає голову. Темні очі трохи розфокусовані, щоки палають рум'янцем. Вона дивляться на мене так, ніби намагається згадати, де бачила це обличчя — у барі, на сцені чи у своїх снах.

— Мені... мене нудить, — щиро й жалісливо зізнається вона, морщачись, і розводить руками. — І телефон. Я десь загубила свій телефон. Він був у сумці... чи під пальмою... Не пам'ятаю.

У цей момент до підніжжя сходів плавно під'їжджає мій «Майбах». Михайло, побачивши мене, зупиняє машину прямо посеред вузької проїжджої частини. За ним одразу ж вишиковується вереница інших авто — таксі, дорогі седани гостей вечора. Хтось починає нервово сигналити, сигналізація розтинає нічну тишу, утворюється затор.

Ситуація стає комічною й абсурдною.

Дивлюся на дівчину, яка безпорадно плутається у власних ногах, на клаксони машин, на свій шикарний автомобіль, що перекрив дорогу... І приймаю єдине адекватне рішення.

— Вставайте, бідося, — зітхаю я, беру її під лікоть і обережно підводжу.

Вона хитається, але слухняно йде за мною. Я відкриваю задні двері й допомагаю їй зануритися на м'яке шкіряне сидіння. Сам сідаю поруч і киваю водієві:

— Їдь, Михайле. По дорозі розберемося.

Машина рушає, плавно випірнаючи на головну вулицю. Затишок салону й тиша відгороджують нас від усього світу. Дівчина відкидається на підголівник, кліпає пухнастими віями і починає плутано, але дуже емоційно белькотіти:

— Усі вони... однакові. Льоша цей... паразитує й живе в моїй квартирі, гроші віддав на якийсь манікюрний набір... А Саша? Саша взагалі розбив машину! Минулого тижня! І хто вирішував? Я вирішувала! Бо Льоша тільки хропе й радить... Вони всі користуються мною! Всі мої чоловіки!

Я сиджу поруч, вислуховую цей потік свідомості, і кутики моїх губ мимовільно повзуть угору.

Льоша... Саша... Розбита машина... Нічого собі у дівчини бурхливе особисте життя. Це ж скільки в неї коханців, якщо один розбиває її авто, а інший альфонсом живе у її квартирі та ще й купує манікюрні набори якимось іншим бабам за її рахунок? Не дівчина, а суцільна драма на нічному міському тлі.

— І Лєра ще ця... — бубонить вона вже тихіше, носом уткнувшись у моє плече. — Всі від мене щось хочуть... А я просто хотіла... дві смужки...

Вона зітхає — важко, по-дитячому гірко — і раптово замовкає.

Дивлюся на неї. Вона заснула. Просто відключилася за секунду, довірливо прихилившись до мого боку.

Машина зупиняється на червоному світлі. Водій позирає на мене через дзеркало заднього огляду з мовчазним запитанням: «І куди ми їдемо, Єгоре Сергійовичу?».

Я дивлюся на незнайомку. Телефону немає, адреси її я не знаю, а розбудити її зараз — це знову слухати про Льошу, Сашу та їхні автокатастрофи.

— До мене, Михайле, — тихо кажу я, поправляючи край свого піджака, яким прикрив її плечі. — Їдемо додому.