6 Аня

Я повертаюся до свого келиха, допиваю «Негроні» одним великим ковтком, ставлю склянку на стійку й виходжу з бару назад у вересневу прохолоду.

Зараз я точно не повернуся додому. Ні за що.

Я просто йду мокрою вулицею, накинувши дощовик. Ноги самі ведуть мене в бік найбагатшого кварталу міста. І раптом попереду спалахує теплим золото-бурштиновим світлом панорамне скло розкішного ресторану.

З Льошею ми б сюди навіть не наблизилися. Він би звично скривився і сказав: «Нюсю, це ж розводняк для мажорів, ми за ці гроші тиждень купуватимемо продукти». Але зараз Льоші поруч немає.

Я намацую в кишені картку — грошей там небагато, але на одну чашку чаю точно вистачить. Просто щоб посидіти в красі. Щоб відчути, що я теж маю право бути тут.

Я вперто штовхаю важкі скляні двері. У фоє швейцар у бездоганному костюмі лише приязно посміхається й відкриває переді мною двері:

— Доброго вечора! Проходьте, будь ласка, благодійний вечір у головній залі.

Я не встигаю й рота відкрити, як мене вже підхоплює хвиля ошатно вдягнених людей. Дівчина-хостес із чарівною посмішкою приймає в мене мокрий дощовик і видає номерк. Я залишаюся у своїй звичайній сукні та джинсовці, з розпатланим кучерявим волоссям, але серед цього блиску діамантів і смокінгів мені раптом стає абсолютно байдуже.

Я проходжу у величезну залу, де грає живий струнний квартет. У кутку вибудувана піраміда з кришталевих келихів, а офіціанти розносять на підносах ігристе та вишукані канапе.

— Ваш келих, пані, — офіціант елегантно простягає мені кришталевий фужер.

— Дякую... А скільки це коштує? — тихіше запитую я.

Хлопець дружньо посміхається: — Усі напої та фуршет сьогодні безкоштовні для гостей вечора, це ж меценатський захід.

У моїй голові щось клацає. Я дивлюся на цей келих, на канапе з червоною рибою, на затишні м'які дивани. Безкоштовно. За рахунок багатіїв.

«Ну що ж, — думаю я з гіркою посмішкою, — якщо п’ять років я була безкоштовним ресурсом для Льоші, то сьогодні цей вечір побуде безкоштовним ресурсом для мене».

Я знаходжу затишний куток під високою пальмою в діжці, сідаю на м'який диванчик і починаю надолужувати згаяне. Спочатку один келих ігристого. Потім канапе. Потім другий келих.

Алкоголь потрапляє на порожній шлунок і змішується з попереднім «Негроні». По тілу розливається м'яке, туманне тепло. Образа на Льошу, біль від негативного тесту, роки зекономлених на собі копійок — усе це починає розчинятися в бульбашках шампанського.

Я дивлюся на розкішну залу, на багатих людей і потихесеньку напиваюся — не від горя, а від раптового відчуття, що мені більше нікого не треба рятувати й ні перед ким не треба бути «хорошою дівчинкою».

І саме в цей момент на невелику сцену в центрі зали виходить ведучий і урочисто оголошує в мікрофон:

— Пані та панове! А зараз ми хочемо запросити на сцену нашого головного мецената, завдяки якому цей вечір взагалі відбувся... Єгор Сергійович!

Я повільно піднімаю свій черговий келих і фокусую сп'янілий погляд на сцені.

Зала вибухає аплодисментами. Я підводжу келих, збираючись подумки випити за здоров'я цього невідомого багатія, і раптом замираю.

На сцену повільно піднімається чоловік.

Темно-синя сорочка з качаними рукавами. Твердий підборіддя з легкою щетиною. Спокійний, упевнений крок людини, яка звикла володіти цим світом.

Це він. Той самий чоловік із бару. Той, який кілька хвилин тому дивився на мене біля барної стійки й пропонував «не поспішати з перезавантаженням».

Я мимовільно сповзаю глибше в м'які подушки дивана, ховаючись за широким листям пальми. Серце робить дикий стрибок і застрягає десь у горлі.

Він бере мікрофон. Його низький, оксамитовий голос розливається залою, і жінки в вечірніх сукнях навколо мене буквально затамовують подих.