5 Єгор

Сорок один рік, а відчуття таке, ніби я прожив уже мінімум два десятки чужих життів. І жодне з них мені не сподобалося.

Я виходжу з офісу, коли злива в центрі перетворює вулиці на суцільний річковий потік. Водій відчиняє двері машини, але я лише киваю йому й махаю рукою — мовляв, їдь, прогуляюся. Мені потрібен холодний дощ. Мені потрібно, щоб із голови нарешті вивітрився цей нудотний шум адвокатських суперечок.

Пів року. Пів клятих років тягнеться це розлучення.

Я досі не до кінця розумію, як взагалі дозволив Лізі пробратися у своє життя вісім років тому. Мені було тридцять три, їй — двадцять один. Вона була амбітною, самовпевненою, з тим хижим і молодим блиском в очах, який спочатку здавався пристрастю. Але як швидко вона пролізла в мій дім, так само швидко я втратив до неї будь-який інтерес.

Вона хотіла «розвиватися» — я без зайвих питань відправив її вчитися за кордон, оплачував рахунки, закривав забаганки й просто радів, що мене не чіпають. Три роки ми взагалі жили в різних країнах і паралельних світах. А коли до мене дійшли чутки про її черговий роман у Лондоні, я не відчув ні ревнощів, ні образи. Лише легке полегшення: нарешті є привід офіційно закрити це питання.

Тепер її юристи торгуються за кожен мільйон відступних. Я міг би розчавити її в суді за один день — мої адвокати зжерли б її на сніданок. Але мені було просто шкода її. Молода, дурна, щиро переконана, що гроші роблять її дорослою. Мені було легше відкупитися, ніж витрачати свій час на цю брудну метушню.

Я повертаю в провулок і заходжу в перший-ліпший бар. Тут шумно, пахне алкоголем, чужими духовками й вихідними. Мені байдуже. Мені просто треба випити чогось міцного.

Я сідаю біля барної стійки, замовляю віскі й намагаюся виключити думки. Але увага мимовільно чіпляється за жінку, яка сідає через один стілець від мене.

Вона в мокрому дощовику, з важким ноутбуком за плечима. Волося кучерявиться від вологи, туш під очима трохи розмазана, а руки легенько тремтять, коли вона замовляє «Негроні».

Вона не схожа на жінок з мого кола. У ній немає цієї наліпленої, випещеної фальші, як у Лізи чи її подруг. Вона виглядає... живою. І катастрофічно втомленою. З таким виразом обличчя люди не просто п'ють у п'ятницю — з таким виразом вони спалюють за собою мости.

Вона робить чималий ковток гіркого коктейлю, трохи мружиться, і я раптом спіймав себе на тому, що спостерігаю за нею вже кілька хвилин. За тим, як вона стискає склянку, як важко дихає, ніби з її грудей тільки-но зняли бетонну плиту.

— Повільніше, — некеровано виривається в мене низький голос, перш ніж я встигаю себе зупинити. — А то перезавантаження відбудеться надто швидко.

Вона повертає голову. Очі темно-карі, вологі від зливи й сліз, але в них стільки тверезої, гострої люті та гідності, що в мене всередині щось тьохкає.

— А якщо я саме цього й шукаю? — каже вона, трохи крутячи келих у руці. — Швидкого й безкомпромісного перезавантаження.

Я дивлюся на неї — на цю незнайомку з розмазаною тушшю і зраненим поглядом — і вперше за останні пів року відчуваю справжній, живий інтерес до жінки.

Вона тримає свій келих так, ніби це її єдиний якір у цьому шумному барі. У її очах — суміш утоми, розчарування і якоїсь відчайдушної рішучості. Мені хочеться дізнатися її ім'я. Хочеться запитати, що саме сталося за цими дверима, звідки вона прийшла з мокрим дощовиком.

Але в кишені піджака починає оскаженіло вібрувати телефон.

Я дістаю його, дивлюся на екран і подумки лаюся. Олег. Мій бізнес-партнер.

Збігаю пальцем по екрану, відповідаючи на дзвінок: 

— Я ж казав, що буду пізніше, Олеже.

— Єгоре, ти де взагалі?! — у слухавці лунає шум урочистої зали та перекрикуючий музику голос Олега. — Народ уже збирається! Твій виступ за двадцять хвилин, тобі там якось особливу подяку готують від фонду. Не підводь, це ж твій захід!

Благодійний вечір. Точно. Повний випало з голови.

Я колись просто дав вказівку фінансовому директору щомісяця перераховувати певний відсоток від прибутку холдингу на якийсь дитячий фонд чи лікарню — навіть не заглиблювався в деталі. Для мене це були просто цифри в звітах, правильний соціальний капитал і можливість віддати борг суспільству. А тепер от виявилося, що я там «головний меценат» і маю штовхати промову перед солідними людьми в смокінгах.

— Вже їду, — коротко кидаю я і скидаю виклик.

Тяжко зітхаю. Утома накриває з головою, навалюючись на плечі важким валом.

Я повертаюся до незнайомки. Вона вже не дивиться на мене — знову занурилася у свої думки, повільно обертаючи кубик льоду в келиху з «Негроні». На мить виникає дурне бажання сказати їй щось наостанок, але навіщо? У неї своє пекло, у мене — свої обов'язки.

Дістаю з гаманця купюру, кладу на стійку з запасом і дістаю телефон, щоб викликати водія.

— Гарного перезавантаження, — тихо кажу їй.

Вона трохи киває, навіть не піднімаючи очей, і я виходжу з бару в холодну ніч.

Припредставлений біля тротуару «Майбах» чекає з увімкненим клаксоном. Я сідаю на заднє сидіння, відкидаю голову на шкіряний підголівник і заплющую очі. Машина плавно рушає, розрізаючи фарами нічну зливу.

За вікном миготять неонові вивіски, мокрі дерева й рідкі перехожі. На світлофорі машина зупиняється. Я випадково кидаю погляд на ґанок цілодобової аптеки.

Там, під навісом від дощу, ховається родина. Чоловік років тридцяти п'яти в простій куртці тримає над головою маленької дівчинки велику парасолю, а його дружина щось весело сміється, поправляючи малій капюшон. Дівчинка стрибає по калюжі, і вони обоє дивиться на неї з такою безмежною, чистою ніжністю, від якої в мене щось боляче стискається в грудях.

Справжня родина. Справжнє щастя.

Я переводжу погляд на своє відображення в тонованому склі розкішного авто. Сорок один рік. Статки, про які більшість може тільки мріяти. Статус, повага, вплив. І... абсолютна, стерильна порожнеча всередині.