4 Аня

П’ятниця, одинадцята вечора. Злива лупить по асфальту, а центр міста вирує.

Замість того, щоб поїхати до подруги й годинами розмазувати сльози за чаєм, я імпульсивно повертаю в бічний провулок. Тут мерехтить неонова вивіска барного закладу. За свої п’ять років із Олексієм я забула, як це — ходити в бари в п’ятницю ввечері. Наші п’ятниці завжди були однаковими: я печу запіканку або піцу, бо «Сашко після тренування буде голодний», Олексій дивиться футбол, а Лєра у своїй кімнаті балакає по телефону.

Я штовхаю важкі дерев'яні двері й пірнаю в тепле, шумне нутро бару. Пахне дорогим парфумом, смаженою цитрусовою цедрою, розлитим бурбоном і чужим щастям. Навколо купа народу: дівчата в яскравих сукнях сміються, пари обнімаються біля стійки, якісь компанії гучно цокаються келихами.

А я стою в куточку в своєму мокрому дощовику з ноутбуком за плечима і почуваюся прибульцем із іншої планети.

Мені тридцять п’ять. П’ятниця. Я в барі абсолютно одна.

Я протискаюся до барної стійки й сідаю на вільний високий стілець.

— Щось міцне, будь ласка, — кажу бармену, навіть не дивлячись у меню. — На ваш вибір. Головне — без солодких сиропів.

Бармен киває і починає вправно чаклувати зі склянками та льодом.

Я спираюся ліктями на темну дерево стійки і вдивляюся в дзеркало за пляшками. Звідти на мене дивиться жінка з намоклим кучерявим волоссям. Не потворна, ні. Навіть симпатична. Але яка ж я втомлена...

П’ять років. П'ять клятих років я поклала на те, щоб створити затишок чоловікові, який сприймав це як належне. Він просто ідеально влаштувався: заїхав у мою квартиру, затягнув мене у свої сімейні проблеми, жив за мій рахунок, поки шукав «себе», і купував дітям іграшки та курси на мої заощадження.

А найогидніше — його колишня, Марина. Вона в цей час спокійно влаштовувала власне особисте життя! Їздила на відпочинок, ходила на побачення, поки «добра тьотя Аня» варила її дітям борщі, перевіряла уроки і тягала їх по лікарях. Вони з Олексієм просто поділили обов'язки: вона мала свободу, він мав комфорт і безкоштовну няньку в моїй особі, а я... я мала порожні обіцянки й однакову смужку на тесті щомісяця.

— Ваш «Негроні». Класика для тих, кому треба перезавантажити день, — бармен ставить переді мною важкий гранчастий келих із темною рідиною та великим кубиком льоду.

— Дякую, — я беру келих і роблю чималий ковток.

Гіркота та міцність миттєво обпікають горло, проливаючись теплом десь у районі сонячного сплетіння. Очі розплющуються ширше. Боже, як же це добре.

— Повільніше, а то перезавантаження відбудеться надто швидко, — лунає поруч низький, трохи оксамитовий чоловічий голос.

Я повертаю голову. Поруч зі мною, через один стілець, сидить чоловік. Трохи старший за мене — на вигляд років тридцять вісім чи сорок. У темно-синій сорочці з качаними рукавами, з легкою темно-русявою щетиною та дивовижно проникливими, темно-бурштиновими очима. Перед ним стоїть простий стакан із віскі.

Він дивиться на мене не так, як дивився Олексій — зверхньо чи звично. Він дивиться на мене. Повністю, зацікавлено, ніби бачить не просто пасажирку з дощу, а щось справді варте уваги.

— А якщо я саме цього й шукаю? — раптово для самої себе відказую я, легенько крутячи келих у руці. — Швидкого й безкомпромісного перезавантаження.

Чоловік трохи всміхається кутиками губ, і від цієї посмішки біля його очей з'являються дрібні, дуже шармові зморшки.

— Тоді ви вибрали правильне місце, — каже він.