3 Аня

Я повертаюся до дзеркала в передпокої. Обличчя в червоних плямах, розмазана туш робить мене схожою на якісь панді. Я беру міцелярну воду, ватний диск і починаю повільно, акуратними рухами стирати цей жах під очима. Я не піду з власної квартири. З якого дива? Ця двокімнатна на — моя, від бабусі. Це Олексій п'ять років тому прийшов сюди з однією валізою й обіцянками золотих гір.

У цей момент на кухонному столі голосно й гидко розривається його телефон. Не стандартний дзвінок, а особлива мелодія.

Олексій миттєво змінюється в обличчі. Вся його суворість і роздратування на мене випаровуються за секунду. Він буквально підлітає до телефону, і його голос стає м'яким, ніжним, аж солощавим:

— Так, Мариночко? Привіт-привіт! Щось сталося?.. Та ти що! Серйозно? Ой, ну яка вона в нас молодець, а! Вся в тебе! Та ні, я не зайнятий, кажи, звісно...

Він навіть не дивляться в мій бік. Переступає через мої мокрі кросівки, розвертається спиною і починає весело щебетати з колишньою дружиною про якісь чергові успіхи Лєри та як треба відсвяткувати її вступ на ті кляті курси.

Я замираю з ватним диском біля ока.

Погляд зачіпляється за нашу спільну фотографію в рамці на стіні коридору. Ми на морі, чотири роки тому. Він там такий засмаглий, усміхнений, тримає мене за талію...

Боже, якою ж дурепою я була.

Я витираю туш і провалююся в той день, коли ми познайомилися. Це була звичайна кав'ярня біля мого офісу. Олексій прийшов туди з Лєрою та Сашком. Я тоді сиділа за сусіднім столиком і просто не могла відвести очей: він так затишно поправляв доньці шарфик, так терпляче слухав підліткові теревені сина, так щиро сміявся з їхніх жартів.

Він здавався мені втіленням Ідеального Чоловіка. Неархітектурним, надійним, дорослим. «Боже, — думала я в ті часи, — якщо він так любить своїх дітей, яким же чудовим, турботливим і люблячим батьком він буде для нашої спільної дитини! Яка з ним буде міцна, справжня родина!»

Коли він через пів року залицянь перевіз до мене свої речі, я літала на крилах. Спочатку все й справді було як у казці. Він закручував лампочки, готував сніданки щонеділі, дбав про мене.

А потім казка почала розливатися сірою буденністю. Потрішки, по краплині. Спочатку діти просто приходили на вихідні. Потім вихідні перетворилися на «проживуть у нас тиждень». Потім Олексій «тимчасово» звільнився з роботи, щоб знайти щось краще, і пів року жив на мої заощадження. Потім з'ясувалося, що всі його гроші йдуть на аліменти та репетиторів, а мої — на їжу, комуналку й ремонт моєї квартири, де їм усім було так зручно.

Він не ставав гіршим раптово. Він просто повільно, як туман, заповнював увесь мій простір, витісняючи мене саму з мого ж життя.

— ...та ні, Марино, та без питань, я завтра заскочу, завезу гроші на розхідники! — голосно й радісно сміється Олексій на кухні, заварюючи собі чай з моєї улюбленої чашки.

Я викидаю брудний ватний диск у смітник. Дивлюся на себе в дзеркало знову. Туш змита. Очі чисті. І в них більше немає жодної краплі жалю.

Я повертаюся на кухню, підходжу до холодильника і просто витягаю звідти його улюблений соус, поклавши його на стіл.

Олексій махає на мене рукою, мовляв: «Зачекай, я розмовляю», але я не збираюся чекати.

— Передавай Марині привіт і починай збирати свої речі, — спокійно й голосно кажу я, перебиваючи його щебетання. — Завтра вранці мене тут не буде, я прийду після обіду. Щоб твого духу в моїй квартирі вже не було.

Олексій замирає з телефоном біля вуха, а на тому кінці дроту Марина раптово замовкає. Вона, певно, чує кожне моє слово.

— Аню, ти що, з глузду з’їхала? — він нарешті опускає телефон і витріщається на мене так, ніби в мене виросла друга голова. — Що ти верзеш при Марині? Які речі? Куди ти зібралася на ніч дивлячись? Там злива!

— Це вже не твоє діло, де я буду, — я повільно знімаю з гачка дощовик і беру сумку, де лежать ноутбук, документи й гаманець. — Головне, що там не буде тебе. Ключі залиш на столі. Замок я завтра все одно зміню.

його обличчя починає заливатися червоними плямами — це вже не звична зверхність, це раптовий, дикий переляк.

— Аню, зупинися! Ти реагуєш як психованка! Через якийсь кредит і манікюрний набір ти викидаєш мене на вулицю в дощ? П’ять років стосунків — у смітник?!

— Не через манікюр, Льош, — я беру парасолю. — А через те, що я нарешті прокинулася.

Він біжить за мною в коридор, щось швидко й сумбурно белькоче про те, що я пошкодую, що я роблю величезну помилку, що я нікому не буду потрібна в свої тридцять п'ять із таким характером. Але його слова більше не чіпляють. Вони звучать як фоновий шум, як тріск старого радіо.

Я зачиняю за собою важкі броньовані двері. Гримкіт замка лунає як постріл, що розтинає моє минуле.

На сходовому майданчику тихо й пахне сирістю. Я стою біля ліфта і відчуваю, як ноги починають трохи тремтіти. Куди йти? До подруги? У готель? На каву в цілодобовий заклад?