2 Аня

Пакет із супермаркету врізається в пальці так, що вони німіють. Я ледве намацую ключі в сумці, впускаю їх на брудний килимок біля дверей, здавленно лаюся і нарешті відчиняю замки.

За спиною шуршить безперервна вереснева злива. На мені немає сухої нитки.

— Льош, ну я ж просила тебе вийти! — гукаю я з передпокою, скидаючи змоклі кросівки. — Там дубар, а в мене два важких пакети, я ледве дотягла це все від зупинки!

З вітальні чується спокійне бубоніння телевізора. Олексій виходить у коридор повільно, у своєму улюбленому махровому халаті, від нього пахне гелем для душу та теплою картоплею.

— Нюсю, ну ти чого розкричалася? — він солодко потягується. — Та там же злива така! Я тільки-но з гарячої ванни виліз, мені що, треба було розпареному на вулицю бігти? Застудитися на рівному місці? Ти ж доросла дівчинка, донесла — і молодець.

Я дивлюся на його вологе волосся, на цей затишний халат і відчуваю, як усередині знову піднімається хвиля гарячої, колючої злості. Вчора я сказала, що йду, але де там — він сприйняв це як звичайну жіночу істерику. «Попсихує і заспокоїться». І от я знову тут, тягаю важкі пакунки з їжею для його дому.

— Ясно, — коротко кидаю я і несу пакети на кухню.

Розбирати покупки — це мій ритуал, але сьогодні я буквально жбурляю пачки з крупою на полиці. Потрібно зайти в банківський додаток і перевірити, чи пройшов автоматичний списання за наш спільний кредит на побутову техніку. Я береш телефон, гортаю сповіщення... і замираю.

«Відмова у списці. Недостатньо коштів на рахунку».

— Льош! — гукаю я вже з кухні, відчуваючи, як холодний піт проступає на спині. — А чому кредит не закритий? Сьогодні ж десяте число! Твоя черга була скидати свою частку на спільну картку!

Олексій заходить на кухню, чухаючи потилицю. Він дивиться на мене з легким докором, ніби це я зробила щось не те.

— А, та я хотів тобі сказати... Не скинув я цього місяця. Немає там нічого.

— Як немає? Ти ж минулого тижня отримав аванс!

— Нюсю, ну ти ж знаєш, Лєра подзвонила, — він розводить руками з таким виглядом, ніби пояснює першокласниці очевидні речі. — Вона вирішила вчитися на майстра манікюру. Це ж чудова ідея! Своя справа, перспективно. Але там обладнання коштує ого-го: лампа, ці її фрезери, лаки, витяжка... Коротше, я віддав їй усе, що було. Вона ж дитина, їй треба ставати на ноги!

Я стою біля столу, міцно стискаючи в руках пачку макаронів. В очах починає темніти.

— Дитина?.. — мій голос тремтить від обурення. — Льош, твоїй «дитині» двадцять один рік! Вона міняє зацікавлення щомісяця! Минулого місяця це була йога, до цього — курси бариста! І ти просто віддав їй гроші, які ми мали відкласти на кредит?

— Аню, ну що ти знову починаєш? — його голос стає суворим, з'являються ці розд розратовані нотки. — Ти що, шкодуєш грошей для моєї доньки? Вона взагалі-то росте, їй шукати себе треба! Чи ти хотіла, щоб я їй відмовив? Вона ж моя дитина! Ти мала б радіти, що дівчина чимось захопилася, а ти знову зі своїм обличчям мучениці.

«Обличчям мучениці».

Ці слова боляче б'ють під дих. Я мимовільно дивлюся на свої власні руки. На мої пальці, де нігті обстрижені під корінь, а кутикула суха й занедбана. Я не була на професійному манікюрі... цілий рік. Цілий, клятий рік! Бо кожного разу, коли я збиралася записатися до майстра, я думала: «Та ні, краще заощаджу, треба ж Сашку на зимову гуму докинути, треба Лєрі на зимові чоботи, треба додому м'яса купити».

Я заощаджувала на собі кожну копійку, робила манікюр сама собі о третій ночі звичайним кусачкам із аптечки, поки його «дитина» купувала собі чергову дурницю. І зараз він купує їй професійне обладнання за гроші, якими мав закрити наш борг.

— Я не була на манікюрі рік, Льош, — тихо, але дуже чітко кажу я.

— Боже, ну до чого тут твій манікюр?! — він сплескує руками й пирхає. — Ти знову зводиш усе до дріб'язкових образ! Порівняла теж: майбутнє моєї доньки і твої нігті!

— Ні, Льош. Це не про нігті, — я повільно кладу пачку макаронів на стіл. — Це про те, що для тебе й твоїх дітей я завжди на останньому місці. Мої потреби — це «дріб'язкові образи», а їхні забаганки — це «майбутнє».

— Аню, не починай знову цю вчорашню драму...

— Я не починаю, — я беру свій мокрий плащ, який ще навіть не встигла зняти, і дістаю з сумки телефон. — Я зараз сама закрию цей кредит зі своїх останніх грошей. А ти... ти залишаєшся тут сам. Зі своєю ванною, з дощем і з манікюрним набором Лєри.

— Ти куди? — він нарешті лякається, бачачи, що я не плачу, а абсолютно спокійно застібаю блискавку.