Розділ 10

- Яку могилу! Що ви несете? – мотаю головою. Відмовляюся вірити.

Ні! Ні! Ні! Нехай ми не разом. Нехай він з іншою. Але я завжди знала, що він живий. А отак втратити його! Це не може бути правдою!

- Мені шкода. Але це є загальновідомий факт. Про це багато писали. Дивно, що ви не читали новини, якщобули, наскільки я розумію, з ним близько знайомі, - вона допитливо дивиться на мене.

Спершу я намагалася його забути. Нічого не читала, щоби не було боляче. А потім ... потім Лев відгородив мене від інтернету та будь-якого спілкування. Я була у клітці. Все одно не вірю! З очей градом ллються сльози, душа горить, обвуглюється, і я відчуваю, як згоряю зсередини, там усе перетворюється на попіл. Я втратила більшу частину себе… він був зі мною, тут поряд у моєму серці. І прийняти, що його більше нема… це за межею.

Ноги підкошуються, і я впала б, якби Ольга не підтримала мене під лікоть.

- Ой, люба, ви ж зараз втратите свідомість, - як крізь туман чую її голос.

Далі темрява. Похмура. Задушлива. І я блукаю в ній і шукаю його… Мені просто треба його знайти. Знати, що він живий.

Приходжу до тями в чужому будинку. Наді мною схилилася схвильована Ольга.

- Ви мене так налякали. Я лікаря викликала.

– Не треба лікаря. Все нормально. Краще розкажіть. Покажіть. Я мушу все знати, - закушую нижню губу.

- Я не впевнена, що у вашому стані це найкраще рішення. Ось тут я вам зробили чаю, - дає мені горнятко.

- Дякую, - залпом випиваю. Дика спрага. Наче мені треба загасити внутрішню пожежу, але я усвідомлюю марність усіх моїх спроб. – Але мені справді життєво необхідно знати.

- Я можу вам розповісти лише офіційну інформацію. Як я раніше говорила, я його особисто не знала, - вона сідає поруч та стискає мою руку.

- Розповідайте, - роблю глибокий вдих. Я мушу витримати.

- У в'язниці був вибух, він загинув. Тест ДНК підтвердив, що це саме Богдан, – каже, опустивши голову.

- У в'язниці? А що він там робив? – хмурюся. Вона щось плутає. Ми говоримо про різних людей!

- Його звинувачували у двох убивствах. Наскільки я знаю, Богдан зізнався.

- Щооо? Він не вбивця! Ніколи у це не повірю! – кричу, не можу впоратися з емоціями.

- На жаль, часом навіть близькі люди нас дивують, і часто не найкращим чином, - гладить мене по плечу.

- Богдан Тагіров? Ви впевнені? Ви мені про іншу людину розповідаєте!

- Ох, - протяжно зітхає, дістає мобільний, вбиває щось у пошук, показує мені. - Це він?

На мене дивиться фотографія мого Богдана. Він змужнів, подорослішав, погляд згаслий. Але ж це саме він! Сумніву бути не може!

А ось те, що там написано, слабо в'яжеться з ним. До статті додається відео, зроблене здалеку, але добре видно, як Богдан стріляє у лісі у беззбройного чоловіка, який лежить на землі. Що за жорстокість? Навіщо? Що штовхнуло його на такі дії? З ким я жила? І чи знала я його хоч трохи?

Також згадується, що він зізнався ще в одному давньому вбивстві. Застрелив охоронця. Навіщо? Таке відчуття, що читаю статтю про жорстокого бандита. Про що автор статті вказує майже прямим текстом. Скільки брудних слів, Богдана представляють як неврівноважену людину, яка в минулому довгий час лікувалась у різних клініках. Я читаю і не вірю, що ось ця вся нісенітниця може бути хоч на соту частку відсотка правдою.

Починаю шукати інші статті. Але вони практично слово в слово переказують раніше прочитане.

Правда притискає мене до землі. Біль стає нестерпним. І найжахливіше… не дії Богдана мене добивають, а його смерть. Нехай бандит і вбивця… але живий… Я невиліковно хвора. Це не кохання – це чорна пекуча субстанція, що роз'їдає душу, яка поневолила мене. І немає мені порятунку. Навіть після його смерті.

- Я маю знайти тих, хто був з ним в останні роки життя. До арешту. Мені треба зрозуміти, - я не можу так просто прийняти цю правду і змиритися з нею.

- Ви його так любите? – Ольга запитує дуже тихо, майже беззвучно.

- Кохання несе радість, Ольго. А це хвора одержимість, - гладжу пальцями його фото.

Як довго я не бачила його. Не можу відірвати очей. Хочеться милуватися вічність. Я не відчуваю смерті. Її тут нема! Але статті… докази… А я знову себе обманюю, бо не можу прийняти жахливу новину.

Якби не діти. Я б не вижила, моє серце розірвалося б вмить. Заради них я вистою. Але неодмінно знайду його друзів. Від них я взнаю правду. Навіть якщо трапилося незворотне… я не вірю, що він холоднокровний убивця. Я маю почути людей, які його добре знали.

І ще в мене з'являється дивна думка. А раптом саме ці люди мені допоможуть... Адже коли опиняєшся у безвихідному становищі, то готова хапатися навіть за ілюзорну соломинку.

- Я спробую дещо з’ясувати, - задумливо каже Ольга. – Бачу, як вам нелегко.

- Дякую, - вкладаю в це слова всю свою вдячність, до горла підступає ком. Сльози душать і цей біль, що пульсує в тілі і йде по наростаючій ... Невже я втратила його назавжди?

- Залишайтеся сьогодні у нас. Мій чоловік скоро приїде, я попрошу його знайти інформацію. А зараз я дам вказівки, нехай підготують для вас кімнату.

- Це так багато для мене означає... мені нема де піти в цьому місті... я шукала його... а тут, - закриваю обличчя руками і даю волю сльозам.

- Побережіть себе. Сльозами горю не допоможеш, - гладить мене по голові. - Ой, підривається і встає з дивана. - А ось і чоловік приїхав.

У мене немає сил навіть поворухнутись. Ця новина мене розтоптала, практично знищила. Але разом з тим у мені знову оживає надія, і тільки-но вона змахує поламаними крилами, як зовсім поряд лунає жахливо знайомий голос.

- Лізонько! А я тебе скрізь шукаю! Кохана, ти що заблукала? Телефон розрядився?

З жахом піднімаю голову, поряд з незнайомим мені чоловіком стоїть Лев і хижо посміхається.

***

- Я така щаслива! У нас буде найкраща сім’я! – шепоче мені на вухо Адріана.