Розділ 9

Перший сюрприз – це поява на порозі нашої квартири дуже ефектної жінки. Вона подзвонила у двері, зайшла без запрошення, всілася в кімнаті, закинувши ногу на ногу.

- Я буду каву, - сказала наказним тоном, при цьому дивлячись на мене, як на служницю.

- Вибачте, а ви хто? – я застигла. Здивовано розглядаю її.

- Слава. Кохана Богдана, - приголомшує мене.

- Якого Богдана? Не розумію ... пробачте, - сенс сказаного не доходить до мене.

- З яким ти зараз живеш. Але ж ти на слово не повіриш, - цокає язиком, дістає з сумочки мобільний телефон. Граціозно піднімається з крісла, підходить до мене та показує кадри… кожне фото, як удар у серце.

Богдан там її обіймає, у ліжку, на кухні... Фотографій дуже багато... І немає сумнівів, що це він...

Ноги стають ватяними, язик німіє, важко дихати. Дивлюсь і все одно не вірю.

– Ми з ним давно разом. З тобою він через твого тата. Але мені набридло його ділити, хоч спочатку я була в курсі його інтрижки. З Богданом у нас секретів немає. Але я вважаю, прийшов мені час втрутитися, бо йому шкода тебе облізлу, і це може затягнутися, - її слова, як потоки отрути руйнують моє життя, знищують мрії та плани. - Ми любимо одне одного. Так що будь розумною дівчинкою, і сама звали, не чекай, поки він викине тебе.

- Пішла геть! – кричу, скаженію.

Тоді я готова була її прибити. І вона побачила цю рішучість у моїх очах. Відступила назад.

- Краще зараз дізнатися правду, потім було б ще гірше.

- Забирайся звідси! – вкладаю у ляпас всю свою силу.

- Він все одно буде моїм. Ми створені одне для одного! – видає, переможно задерши голову.

Я кидаю в неї вазою, що підвернулася під руку. Вона відстрибує, не попадаю в заразу. Але все ж таки залишає квартиру.

Перед очима стоять ті страшні знімки. Не може бути. Богдан би так не вчинив! На пальці його обручка, на шиї кулон, ми планували спільне життя! Так не брешуть! Не вірю!

Фотографії? Підробка! Або старі знімки! Він же з кимось зустрічався до мене!

Але відразу пам'ять зловтішно підсовує мені кадр, де Богдан сидить на незнайомій кухні у футболці, яку я йому подарувала… Ні! Не вірю!

Це надто жорстоко, щоб бути правдою! Я мушу все з'ясувати! Негайно! Повзу до свого телефону, йти не можу, надто боляче, дико, мене ламає… Сльози застилають очі. Богдане, ні, будь ласка! Тільки не це!

- Доню, що з тобою! – крізь гомін у вухах долинає голос батька.

Нічого не відповідаю і тільки мотаю головою, продовжую повзти до телефону. Хапаю його. І нічого не можу вдіяти, мене розриває від істерики. Це був перший біль, найгостріший, кровоточивий... Його мені ніколи не забути.

- Рідна, що ж трапилося, - батько нервує. Щось ще каже. Я вже не чую. Я вже у своєму задушливому безумстві. Я не можу жити без нього! Він не може любити цю! Він мій! Якою б гарною не була ця Слава… Він мій… мій… мій…

- Хто твій? - запитує батько.

Виявляється, я говорю це вголос.

- Тато! – ридаю у нього на плечі.

Мені така потрібна підтримка. Я не можу сама винести це все…

Подальші події як у тумані, багато що стерлося із пам’яті. Залишився тільки всепоглинаючий біль.

Батько забрав мене до себе. Покликав лікарів, мене приводили до тями.

А я розуміла, що не відмовлюсь від Богдана. Просто не зможу. Моя шалена любов душила мене, кидала в прірву принижень, розтоптувала мене як особистість. Але я готова була пробачити йому зраду. Боротися за нього. Бо не уявляла, свого життя без коханого. Ми поговоримо, все з'ясуємо. Богдан все пояснить. І я вже знала, що повірю всьому, що він скаже. Я буду вдячна будь-якій брехні, тільки би він не залишив мене.

Зараз через роки, мені моторошно, від цього всепоглинаючого кохання. Але розумію, що навіть зараз, я не позбулася цього почуття, хоч і навчилася жити без нього. Але все одно з ним, у думках, спогадах, у моїх дітях. Так не можна любити, але я люблю, що тоді, що зараз.

- Тобі легше, принцеса? - батько заходить до мене в кімнату, сідає на край ліжка.

- Мабуть, - знизую плечима.

Поки була в істериці, не відповідала на дзвінки Богдана. І зараз збиралася йому зателефонувати. Мені так треба було почути улюблений голос, ніжні слова… Я потребувала його, мене ламало, а навіть слова цієї Слави вже меркли.

- Вибач, що мені доведеться знову зробити тобі боляче. Але я маю сказати правду. Я не маю права приховувати від тебе важливу інформацію, - батько опускає погляд.

- Не треба, - мій голос нагадує жалібний писк.

Відчуваю, зараз знову буде дуже боляче… Я більше не хочу! Не треба! Залишіть мені мій світ! Не руйнуйте його!

Але батько й не думає зупинятися.

- Ти не знаєш, з ким живеш донечко. Тагіров – це справжнє прізвище твого Богдана, а не Юмашев. На жаль, і я це дізнався лише недавно, - стискає мою руку.

- Це не правда! - вириваю руку. Відповзаю в дальній кут ліжка.

- Можеш з'ясувати сама, використати будь-яке джерело. Він син Андрія Тагірова, дуже великої шишки у столиці. Його підіслали до мене як простого водія, щоб зібрати на мене компромат. А ти, моя рідна, стала жертвою їхніх брудних ігор. Він спадкоємець цілої імперії, а живе з тобою як жебрак, лицемірне гаденя. І я одразу нічого не запідозрив, обвели і мене, і тебе довкола пальця, - батько закриває обличчя руками, плечі здригаються. - Він брехав тобі весь час. Використовував, щоб підібратися до мене.

- Не вірю! – кричу у черговому нападі істерики.

Але повірити довелося. Батько мені не збрехав. Коли трохи заспокоїлася, я особисто перевірила все. Богдан був справді зовсім іншою людиною. Я й гадки не мала, з ким жила і кого любила. Удар йшов за ударом. А я продовжувала триматися за своє кохання. Не могла його відпустити.

Навіть після всієї правди, я розуміла, що не зможу від нього відмовитися. Ми знайдемо рішення, ми обговоримо. Я чіплялася за свої ілюзії та надії. Він обманював, зраджував, а я готова була пробачити все, аби він був зі мною… Навіть тоді я вважала, що немає нічого у світі, що здатне нас розлучити, ми впораємося, переживемо. Я вибачу, вже вибачила. У нас буде дитинка. Він зрадіє, я точно знаю. Ми обов'язково одружимося! Як я тоді помилялася, згоряючи в агонії свого любовного безумства.