Розділ 8

Ліза

- Що ж ти твориш, дурненька? Сиди тут у теплі! Цей ірод тебе тут не знайде! – баба Нюра хитає сивою головою та витирає зморщеними руками сльози.

- Не можу. Дякую за все… але я маю йти далі. Знайти своїх дітей. Немає мені без них життя. Розумієте? - обіймаю стареньку, плачу в неї на плечі.

Минув тиждень після моєї втечі, а я вже так прикипіла до цією жінки. Вперше за довгі роки відчула людську турботу та тепло. Матері я своєї не пам'ятаю, а тато був дуже специфічною людиною. Хоч дуже мене любив, але його кохання багато в чому вилізло боком. Хотів якнайкраще, а вийшло, що вийшло.

- Знайди кровинок своїх та привозь до мене, разом не пропадемо! - бабуся схлипує.

- Спасибі вам за все! - цілую її в обидві щоки.

Сідаю за кермо старенької машини. Дивно, що вона ще завелася. Стояла в гаражі, залишилася від чоловіка баби Нюри, який пішов у той світ.

Важко їхати з місця, де вперше змогла спокійно дихати. Але без Катерини та Колі нічого немає сенсу.

- Бережи себе! – махає мені рукою старенька.

Не витримую і знову цілую її.

Сідаю за кермо. Майже не бачу дороги, сльози душать, душа на розрив.

Коли я вирвалася, довго бігла, потім побачила таксі, що стоїть біля узбіччя. Попросила водія привести мене на околицю, розплатилася грошима офіціантки. І далі пішки із міста. Холодно. Одяг у мене легкий, але я вперто йшла уперед. Не можна затримуватись, треба загубитися. Лев шукатиме і підніме на ноги все місто.

Йшла всю ніч. Блукала лісом. Страху не було. Тому що я не уявляю страшнішого монстра. Хоч я їх за своє життя вже пізнала чимало. Ноги запліталися. Я падала, але піднімалася та вперто йшла вперед. Потрібно відірватися від переслідування. Якщо знайде, то все пропало.

Надвечір я вийшла до маленького села. І впала. Сил більше не було, ні піднятись, ні попросити допомоги, суцільна темрява. Прокинулася я в будиночку у бабусі. Це біля її паркану я знепритомніла. Вона мене обігріла, дала прилисток у своїй хаті. Баба Нюра жила сама. Діти роз'їхалися, чоловік пішов з життя.

Саме її турбота дала сил і поставила на ноги. Тиждень я провела у неї в хаті. Розповіла про себе все. Мені треба було виговоритись. Боялася кожного стуку. Постійно виглядала у вікно. А раптом за мною йдуть? Але в селі було тихо. Можна було й надалі відсиджуватися. Тільки мені треба шукати дітей. А я навіть не знаю, куди їх відвіз Артур. Значить, насамперед треба знайти колишнього чоловіка. А далі… Планів немає, як і жодної підтримки. Але я знаю, що для своїх дітей зроблю неможливе.

Баба Нюра з'їздила до райцентру та завдяки своїми знайомими змогла продати прикраси. Звичайно, сума невелика, вони коштують набагато дорожче, але головне – у мене є гроші. А там… буде треба, зароблю ще.

Якщо дійсно Артур за кордоном все ускладнюється. Я не маю документів. Але раптом за три роки все змінилося.

На даний момент у мене лише одна зачіпка – колишня коханка Артура, яка на нього дуже зла. Сподіваюся роздобути у неї інформацію. Сама розумію, як шалено звучить моя задумка. Але в цьому світі немає нікого, на кого я могла б покластися... І якщо я програю, я не зможу без дітей... Надто довго я терпіла весь цей жах. Ніколи собі не пробачу три роки у розлуці з ними.

Сльози біжать по щоках. Дорога розпливається. Я маю бути сильною! Повторюю собі. Тільки надто все хитко, надто велика влада у Лева. Він не пробачить жертві такої витівки, він ритиме, а якщо знайде помста буде дуже жорстокою.

Надвечір доїжджаю до маленького містечка. Зупиняюся у дешевому мотелі. Дістаю пакет із гостинцями від баби Нюри. Вона старалася пекла для мене пиріжки, всю ніч біля плити стояла. У горлі ком, як давно ніхто для мене нічого не робив.

Підходжу до вікна, сіро, похмуро, вітер завиває, і мені хочеться завити… Тому що не вірю я в успіх… Хочу вірити, але логічні докази сильніші за мої бажання… Я ніхто, без документів і коштів. Хто віддасть мені дітей? Як перемогти монстрів, якщо проти них немає жодної зброї?

А може, Богдан? Хвороблива думка не дає спокою. Він хоч і зрадник, але ж не звір… Або я навіть зараз його ідеалізую? Я ніколи йому не була потрібна. З чого йому зараз мені допомагати?

Чому не вдається вирвати його зі свого серця? Навіть зараз, тільки-но припустила можливу зустріч, частина мене радісно тремтить. Але ж у нього, напевно, є кохана, можливо… дружина… навіть діти…

Діти в нього є… у нас із ним є. Катерина з Колею мої рідні, найдорожчі, в них є частинка Богдана. І ця частинка була моєю єдиною втіхою. Він залишив її назавжди зі мною. А тепер у мене нічого не лишилося. Забрали все… Розтоптали мене. Я знаю, треба боротися, але… надто багато горезвісних «але».

Я часто думала, чи могло бути все інакше, якби я не збрехала тоді. Яких мені жахливих зусиль вартувало сказати ту гидоту. Я усвідомлювала, що сама спалюю всі мости. А чи мала інший вибір? Тоді я була впевнена – ні. Молода, наївна, дурна, закохана, на мене насідали з усіх боків, загнали в кут. А Богдан зламав своєю зрадою, назавжди перекреслив мої надії на жіноче щастя. Материнство – сенс мого життя. Але якщо інших варіантів немає, треба спробувати знайти Богдана.

Притуляюсь чолом до холодного скла. Цікаво, він досі з цією Славою? Вона стала йому дружиною? Навіщо він брехав мені? Я ж так вірила!

Мені було вісімнадцять, коли я познайомилась із Богданом. Простий хлопець, водій в одній із фірм батька. До нього моє життя було розплановане татом на роки вперед. Я не суперечила, мене так виховали. Слухалася татка у всьому беззаперечно. Адже він хоче мені добра. Тато мене любить.

Богдан змінив мою реальність. Це було кохання з першої секунди. Він складав якісь ящики у багажник, а я вийшла з офісу разом із одногрупницею, яку влаштовувала на роботу до фірми.

- Привіт, красуні! Підкинути додому? - він усміхнувся і підморгнув мені. Саме мені! Так хотілося в це вірити. Тому що в цей момент у мого серця виросли крила. Я як загіпнотизована, дивилася на нього, і не могла відвести погляду.