Розділ 7

Ліза

- У чому? – хмурить брови.

- Допоможіть мені вибратися, - випалюю.

Сама розумію, наскільки божевільним виглядає моє прохання. Довіритися незнайомій дівчині, яка не має причин мені допомагати. Але й інших ідей не маю. Час працює проти мене.

- Ви заблукали? - зітхає з полегшенням.

– Ні. Мені треба втекти. Так, щоб ніхто не знав…

- Я вас не розумію, - вона робить декілька кроків назад і мотає головою.

- Послухайте, я можу вас шантажувати, що розповім дружині про ваш зв'язок з ... - знизую плечима, - Але я прошу по-людськи. Мене утримує проти моєї волі одна людина. І я не можу піти, і ви зараз мій єдиний шанс втекти. Вдруге його може й не бути. Мені треба до дітей… у мене забрали дітей, – голос зривається, сльози підступають до горла.

- Це все якось дивно, - протягає недовірливо, але погляд змінюється.

- Моїм дітям Катрусі та Колі зараз вже десять, я не бачила їх три роки... Я більше не винесу, - зриваюся, закриваю обличчя руками.

- Не плачте, не треба, - дівчина підходить і обережно гладить мене по плечу. – Я спробую допомогти. Я вам вірю. У мене в самої доньці два рочки, і якби її забрали, я б не пережила.

- Дякую! - перехоплюю її руку. - Ви не уявляєте, що тільки-но зробили! Тільки треба поспішати... мене скоро можуть шукати.

- Ви повертайтеся до гостей. Засвітіться там. А за хвилин сорок зустрінемося в цій кімнаті, - дівчина каже впевнено, з нотками азарту в голосі.

Не знаю, чому, але я їй вірю. Хоча життя вже багато разів показувало мені, що довіряти не можна нікому.

Ризикну ще раз. Вибору немає.

Виходжу з кімнати, вирушаю в туалет приводжу себе в порядок. Тарган нічого не повинен запідозрити.

Повертаюся до зали. Миттю потрапляю в лапи до Лева. Наче чекав на мене гнида.

- Лізонько, душа моя, - каже дуже голосно, щоби присутні чули. – Тут Віктор Дмитрович хоче взяти у нас інтерв'ю, почути твої емоції щодо мого сюрпризу.

Ще смердючого журналюги мені не вистачало.

- Звичайно, - киваю з приклеєною до обличчя усмішкою.

Зараз треба зробити все, тільки би приспати пильність таргана.

- Єлизавета, ви здогадувалися про наміри свого коханого? - запитує, облизуючи тонкі губи.

Як хочеться висловити йому все? Нудить від лицемірства. А натомість я з ненавистю до себе відповідаю:

- Уявлення не мала.

- Лізонька давно натякала. Але боялася вірити. Але так і є, наше щастя скоро буде узаконено, – обіймає мене за талію.

Скільки зусиль мені коштує не скинути його руку і не заволати в розпачі. Тільки моя істерика при людях – це крах всіх планів. Про втечу можна буде забути назавжди.

Колись я мріяла вийти за Богдана. Чекала цього дня з трепетом у серці. Вірила, що ніхто і ніколи нас не розлучить, що перед нами безхмарне та щасливе життя.

Але мене зрадили всі, і в результаті я вийшла заміж за чудовисько. А тепер мене обіймає ще один монстр. Ось вони чоловіки. Всі як на підбір, одна гнилизна, брехня і зрада. А слова: весілля, шлюб тепер мені огидні. Чути їх не можу, зразу нудота до горла підступає.

Але чомусь вчинок Богдана досі віддається у серці нестерпним болем. Пройшло стільки часу, але мені ні краплі не полегшало. Я так і не змогла ні на день викинути його з голови. Хоч я намагалася… як же я намагалася.

- Коли ви усвідомили, що закохалися? – журналіст продовжує мене катувати.

- Вже не пам'ятаю, - у горлі стоїть гіркий ком.

- Кохання розквітає подібно до квітки, під ласкавими променями сонця, - Лев несе чергову нісенітницю. А я тільки киваю як бовдур. Намагаюся не слухати, інакше нервова система дасть збій. Шкала огиди та ненависті в мене й так зашкалює.

Здається, інтерв'ю триває вічність. Тримаюся з останніх сил. Адже допомога близько, зовсім поряд.

- Перепрошую, відлучуся ненадовго, - вимовляю довгоочікувану фразу.

Видихаю, коли отримую поблажливий кивок таргана. До нього підходить якийсь мужик, і вони відходять убік захоплено про щось перемовляються.

Ледве не біжу до кімнати. Дівчина вже на мене чекає.

- Я думала, вже й не прийдеш.

– Вирватися не так просто, – розводжу руками.

- Дивися, найпростіший і найлогічніший варіант - це переодягнутися в одяг однієї з офіціанток. Сподіваюся, Свєта мене пробачить. Охороні покажеш перепустку. Тримайся впевнено, відповідай чітко. Скажеш, що Вероніка Аркадіївна тебе відпустила.

- А якщо… - далі не наважуюсь озвучити.

– Все від тебе залежить. Я зробила, що могла. До мого, - киває у бік дверей, - Звертатися не варіант, він може бути у добрих стосунках із твоїм козлом.

- Дякую! – обіймаю дівчину.

Поки переодягаюся, вона дає мені вказівки. Я слухаю і намагаюся все запам’ятати. Складаю в чужу сумку коштовності, подаровані Левом. Ця гидота мені ще знадобиться. Потрібно ж за щось виживати.

Готівки тарган мені ніколи не давав. А свого в мене вже нічого не залишилося.

- Ось тримай, - дівчина вкладає мені в руку кілька зім'ятих купюр. - Більше немає.

- Дякую! - кажу зі сльозами на очах. - Бережи себе! В любому віпидку я тебе не видам!

Залишаю кімнату. Дівчина намалювала план, як пройти непоміченою та вийти через чорний хід. По дорозі зустрічаю двох офіціанток. Страшно. А якщо? Але вони проходять не звертають на мене жодної уваги.

Ось він довгоочікуваний вихід. Далі дорога до воріт. Іду як по замінованій стежці. Здається, зараз хтось схопить і притягне назад. Капюшон приховує моє обличчя. Але освітлення від ліхтарів досить сильне.

- Щось ти рано, красуне? - охоронець посміхається.

– Вероніка Аркадіївна відпустила. Я своє відпрацювала, - намагаюся говорити якомога безтурботніше. Протягаю перепустку. Рука все ж таки тремтить.

- А може, мене дочекаєшся, закінчу зміну і завіємося в бар? Я знаю один прикольний тут неподалік, - підморгує мені.

- Іншим разом. Я не дуже добре почуваюся, - відповідаю, а страх проходить руйнівною хвилею по нервових закінченнях.