Розділ 6

Вихоплюю телефон. Вона дивиться на мене, крізь час, відстань, очима з минулого… і вже зовсім іншими… Змінилася, подорослішала, надзвичайна жінка. Темні локони спадають на плечі… як я любив їх гладити, зариватися обличчям, вдихати запах жасмину, змішаний із неповторним ароматом її шкіри.

Вона посміхається. Ці губи… відчуваю їхню насолоду. Оксамитова шкіра, ямочки на щоках, вигнуті брови, і очі… в яких і тоді, і зараз тону. Вони затягують мене, манять, не в змозі відвести погляд. Минуле таке реальне, тільки простягни руку… доторкнись…

Ні. Реальність інша. Осатаніло б'ється серце. Я намагався її виправдати, вигадував хвороби, а все банальніше. З Артуром розійшлася, тепер знайшла собі борова вусатого. Те, що чоловікові за п’ятдесят, не має значення, головне – тепле містечко для себе вибила. А діти тим часом по смітниках бігають, їжу добувають.

- Шикарний прийом, правда? А на Стеллі подивися, які сережки! А сукня! Мені свої плаття вигуляти нема де, зовсім ніде не виходим, - бубонить у мене над вухом.

Я стільки років не бачив її, забороняв собі думати, згадувати. Викреслював, закривав підсвідомість на тисячі замків… стільки накоїв… І ось один погляд, воскресло все.

Немає їй прощення, за те, що влаштовує своє життя… а діти три роки в пеклі!

- Хто це? - вказую на вусатого.

- Я ж говорю, Лев Повзунов! Орел! Такого високого польоту, що тобі й не снилося. До нього на прийом потрапити, як жар-птаха за хвіст зловити. А якщо заступництвом його заручитися, вважай, золота дорога відкривається, - говорить з розумним виглядом, ближче до мене підсідає, руку на плече кладе.

Жадібно вдивляюся в обличчя Лізи. Вік не має влади над цією жінкою. Хочу ввібрати, запам'ятати… Навіщо?

Жарко. Нема чим дихати. І мені все замало. Ніяк не надивитись.

Ненависть переплітається із почуттями минулого. Емоції ріжуть, вивертають душу, а я не можу відірвати погляд від екрану.

- Це хто? - показую на Лізу. Намагаюся, щоб голос звучав байдуже.

Даремно спитав. Але є речі, які я зараз контролювати не в змозі.

- А хто її знає, - пирхає.

Забирає у мене телефон. Віддаю. А перед очима все одно усміхнене обличчя зрадниці.

- Стелка зараза! Обскакала мене! – обурено риється у телефоні. - Сергію! Ця фіфа, наречена Повзунова. Він їй пропозицію зробив. На такому банкеті. Ось пощастило бабі! – гарчить крізь зуби. – І тобі давно час на інший рівень виходити. До господарів життя ближче бути! Мій тато багато що може зробити. А ти вічно відмовляєшся. Все сам, та сам. А з тим же Повзуновим він може тебе познайомити. Організовує зустріч за вищим розрядом!

- Нехай організує, - випалюю, перш ніж встигаю проаналізувати сказане.

- Серйозно?! - вона аж підстрибує на місці.

- Ага, - киваю.

А сам розумію, що вже готовий за тридев'ять земель мчати, аби її побачити. У її безсоромні очі подивитися. Збагнути… що в них… Як вона так могла?!

Мені потрібні відповіді. Ясність. Я повинен розібратися у всьому, заповнити всі прогалини.

Собі боюся зізнатися. Що горить у мені потреба, попри все, попри здоровий глузд просто її побачити.

Заміж виходить. За цього вусатого. Вже його ненавиджу. Як уявлю, що він цими м'ясистими руками до неї торкається... Як його вусаті губи її цілують... і вона лине до нього у відповідь... Звірію. Душу на шматки рве… Гострі шипи в серце встромляються.

- Відзначимо це, - кокетливо усміхається, підставляє губи для поцілунку.

- У мене багато роботи, - кидаю різкіше, ніж треба. - Лягай спати.

– Але! Сергію! - ниє плаксивим голосом.

- Адріана, мене цікавить зустріч. В найкоротші терміни. Поговори з батьком, – з ноутом виходжу на кухню.

На щастя, вона відстає. І на тому спасибі.

Включаю ноут та починаю вивчати цього Повзунова. Прізвище колись чув. Де і коли згадати не можу.

Права Адріана, до нього так просто не підступитися. Добре за владу тримається вусатий, місто негласно під ним, і далі свої лапи тягне. Невже вона з ним через владу та можливості?

Ставлю себе її місце. Я б останнє віддав, аби з дітьми бути. Все б заробив, щоб ні чого вони не потребували. А ось так, заради прийомів, дорогих прикрас, заміж виходити...

Лізо, що з тобою сталося? На кого ти перетворилася? Язик не повертається назвати її цим словом... Все ще тепліє дивна надія. На що? Сам не зрозумію.

Знаходжу її сторінку у соціальній мережі. Усі фотки як на підбір, він… вона, посмішки… Ідилія, щоб їх!

Розумію, сам себе зводжу зрозуму. Сам відчиняю ворота пекла, але не можу не дивитись. Розкішна, неймовірно приваблива ... зрадниця. Це прокляття... це щось за межею. Не можу контролювати, не можу цим керувати.

Остання фотка… Ліза з букетом у руках, на пальці величезне, вульгарне кільце, вусатий борів поруч, по-господарськи обіймає її за талію, підпис: «Кохання це ...» і серце.

Так ось що для тебе кохання, Лізо?

У квартирі лунає вереск. Навіть не одразу реагую. Новина вирвала мене із реальності. Зібрати себе поки що не виходить.

Діти! З ними щось трапилося! Перша думка. Влітаю до кімнати. Назустріч мені біжить Адріана і волає.

- Як? Нічого не розумію! Допоможи мені, Сергію!

Пояснення більше не потрібні. Її мокре біле волосся все в зелених плямах.

- Вам дуже йде, тітко п'явка, - з кімнати показується голова Катрусі.

- Ви схожі на кікімору болотяну, - підтримує сестру Коля.

– Ви! Ви! Що ви підлили мені у шампунь? – Адріана вкривається червоними плямами.

- А ти не бачиш, що ллєш на голову? - ситуація мене веселить. Після всіх новин та потрясінь ледве стримую себе, щоб не розреготатися. Вид у Адріани ще той.

– Не звернула уваги! - пищить. - Це все вони, - тицяє пальцями в дітей.

- Немає доказів, - підморгує їй Коля. - Це у вас просто шампунь зіпсований.

– Ви! - запинається, робить глибокий вдих. - Не можна ж так, - голос змінюється, з'являються солодкі нотки. – Я розумію, хотіли пожартувати. І це дуже смішно. Тільки тепер моє волосся зіпсоване.