Розділ 4

Богдан

Різко обертаюся. Адріана відходить до стіни від мого погляду. Опускає плечі, притискає руки до обличчя.

- Ні… що ти дитинко… - лопоче, заїкаючись. - Тобі здалося…

- Ти ще тут? - ціжу крізь зуби.

Скандал влаштовувати не хочу. Діти надто багато пережили. Не треба їм слухати ще й нашу перепалку. Хоч кілька «лагідних» слів так і норовлять зірватися з язика.

За один тільки цей жест Адріана миттєво падає в моїх очах. Раніше дратувала, але були й якості, за які шанував. Але дітей залякувати! Планку зриває.

- Вибач, я розгубилася, - обережно робить крок до мене. Губи тремтять, в очах сльози... - Я не розумію, що відбувається...

- Дядько Сергій, це та п'явка, що своїм дзвінком вас засмутила? - Катруся дивиться на нас, закусивши нижню губу. В очах інтерес, лукавство, страху немає. Видихаю…

- Щооо? Хто? – обличчя Адріани покривається червоними плямами.

- Відбувається тільки одне, - беру її сумку, вкладаю в руки, - Ти йдеш, - підштовхую до дверей. - Без істерик, - тихо попереджаю, але так, що вона схлипує.

- До побачення, тітко п'явко, - за моєю спиною лунає веселий голос Колі.

- Сергію, і ти дозволиш, щоб вони ось так зі мною?! – ниє Адріана.

- Усього доброго, - захлопую двері перед її носом.

Вона ще намагається стукати, дзвонить. Але мені вже не до неї. Людина, яка показує кулак моїм дітям, не має права перебувати поряд із ними.

- Ви не гніваєтесь? - запитує Коля. Смішно хмурить білі бровки.

- Анітрохи, - посміхаюся.

На душі така легкість. Просто від усвідомлення, що вони тут поряд, у моїй квартирі.

Так, проблем занадто багато. Але зараз зовсім не хочеться про погане. Хоч і знаю, Адріана так просто не вгамується.

Вона справді п'явка. Я знаю її багато років. Ще з того минулого життя. І скільки пам'ятаю, вона завжди була в мене закохана. Навіть коли я опинився на дні життя і не вірив, що зможу підвестися.

Адріана не здавалася. Знаходила мене, пропонувала допомогу, але я раз за разом проганяв її. Вона поверталася. Дивна одержимість моєю персоною довжиною… скільки років уже й не згадати.

Мене вона як жінка не цікавила ні тоді, тим більше зараз.

Але ми ніколи не знаємо, що доля нам приготувала. Опинившись у безвихідній ситуації, я погодився на договір із нею. Іншого виходу не бачив. Подумав, що вірна, віддана, краще вона, ніж бути тягарем і вічним головним болем для рідних мені людей. Я позбавив їх від себе, від занепокоєння за свою долю, тож Богдан перестав існувати. З'явився Сергій.

Тішить, що матеріально від неї незалежний. Все що маю, всі капітали, заробив сам, без її допомоги. Але все ж таки підтримку вона зі своїм батьком надали мені колосальну.

Насправді, нічого поганого Адріана мені не зробила за весь час нашого знайомства. Але її божевільна любовна дико дратує. Відторгнення йде зсередини, і змусити себе ставитись до неї інакше я не можу. Не хочу.

- Нічого собі... це ж палац! – Катерина ходить по моєму скромному лігву, широко розплющивши очі.

- Це квартира, - сміюся.

- Хороми! – підтверджує Коля. - Мамі б тут сподобалося. Нехай вона й казала, що головне – ми разом. Це і є її багатство.

- Ми не разом, тому у мами і проблеми, - зітхає Катя і сідає на краєчок дивана.

- Звідки ви знаєте, що в неї проблеми?

- Інакше вона б нас знайшла! - відповідають в один голос.

Як сильно вони люблять Лізу. Як вона могла їх зрадити?

Я знайомий з дітьми півдня, і вже готовий і у вогонь, і під кулі, аби вберегти. А вона…

Чи справді біда? Може, я надто суворий до неї через минуле? А вона десь у лікарні? Може, ще щось сталося? Треба шукати.

Хоч би як хотів відгородитися від проблем, а вони все одно лізуть.

- Зараз покажу вам вашу кімнату, та у ванну. Потім розберемо покупки, - говорю бадьоро. Треба їх якось розвеселити. А то після розмов про матір вони зажурилися.

- Ви ж нам допоможете врятувати маму? - Коля скуйовджує біляве волосся. – Ми їй потрібні!

Дійсно потрібні? Серце стискається від надії у їхніх очах. Вони так люблять жінку, яка, не впевнений що заслуговує і краплину подібного кохання…

Мої образи та біль вже не мають значення. Все перекриває бажання допомогти Каті та Колі.

- Давайте спочатку у ванну, - уникаю відповіді.

Показую їм кімнату. Переношу речі. Сміюся з їхньої реакції на мою квартиру. У дітей все викликає захоплення. Вони такі щирі, безпосередні, добрі. Вони – скарб.

Катя перша йде у ванну кімнату. Колі включаю телевізор. Сам прямую до кухню. Потрібно замовити доставку їжі. Адріана не готує. А мені одному багато й не треба.

Дітям потрібен відповідний раціон? Щось корисне, поживне, вітаміни? Нічого в тому не тямлю. Потрібно ще дітей до лікаря відвести. Роблю собі позначку. Нехай перевірить. З їхнім життям... і їжею з помийок...

Стискаю щелепи до скрипу. Пекельно боляче. Дике, отруйне почуття за все життя не відчував подібного.

На столі оживає телефон. Дивлюся на номер... приїхали...

- Слухаю вас, Адріане Аркадійовичу, - заплющу очі, притуляюсь спиною до холодильника.

- Моя дочка прийшла додому у сльозах! Сергію, що сталося? – каже м'яко.

Втім, він і голови конкурентів відкручує із посмішкою. У цієї людини лише одна слабкість – його обожнювана дочка Адріана. Їй він і зірку з неба дістане.

- Ми самі розберемося, - зітхаю. Ось тільки розбірок з Аркадійовичем мені не вистачало.

– Що це за діти? Хвости минулого? - голос стає ще м'якшим. Збоку схоже на батьківську турботу, якби я не знав, чим це пахне.

- Хвости у собак. За всієї моєї поваги, Адріане Аркадійовичу, ще один подібний вислів і ми закінчимо цю розмову, - не приховую злості.

- Ох, тебе зачепило. Цікаво, - муркоче як кіт, що побачив сметану. - Тобі важливі ці діти, мені щастя дочки. Уловлюєш схожість. Адріана зрозуміла свою помилку. Я проведу розмову, ну і ти зрозумій… сльози моєї доньки дуже дорого коштують. Минуле, Богдане, - спеціально називає мене рідним ім'ям, - Воно може повернутися, з усіма проблемами. Тоді хочеш не хочеш, а доведеться з дітьми попрощатися, - не бачу, але чую задоволену либу на його обличчі.