Розділ 3

Ліза

- Лев Валер'янович, ви ж обіцяли! Коли я зможу побачити дітей? – несміливо питаю.

- Суп дуже гарячий. Ти його знову недосолила, - гидливо відсуває від себе тарілку. Вміст розплескується по столу.

- Вибачте, я зараз все виправлю! – одразу ж забираю тарілку, біжу витирати стіл.

Страх в'ївся у свідомість. Якщо ще щось йому не сподобається, розправа буде миттєвою.

Але набагато сильніший за страх мій одвічний біль… мої діти.

- Невже так складно запам'ятати, якої температури подавати суп? - стукає м'ясистими пальцями, з відполірованими нігтями, по столу. - Ліза, мій собака і те набагато швидше навчається, ніж ти. Я розчарований, вкотре.

- Усі мої думки зайняті дітьми. Я три роки їх не бачила! – я знаю, що дуже пошкодую, про свою нестриманість. Але нерви знову здають.

Як там Катруся та Коля? Що з ним? Куди їх відвіз Артур? Не кривдить він їх?

– А я не бачу нормального обіду? Кахель у вбиральні тьмяний! А у ванній кімнаті я знайшов цятку! І де моя кава! Ти навіть на це нездатна? - він говорить дуже повільно, смакує кожне слово. І при цьому впивається в мене болотяними очима.

У мене голова опущена. Можу тільки крадькома поглядати. Дивитись йому в очі заборонено.

- Невже можна порівняти дітей та кахель у ванній? – швидко відвертаюся і починаю готувати каву. Хоч би не помилитись із рецептом.

- Якщо ти не можеш впоратися з банальними речами, то як ти збираєшся доглядати дітей? - погладжує свої густі вуса.

Вони у нього довгі трохи закручені на кінцях. Про себе я його називаю не інакше як тарганом.

- Я чудово раніше справлялася! - ложка падає з рук на підлогу. – До…

Про той день досі важко згадувати. Так і завмираю на підлозі, дивлячись спідлоба на здоровенного таргана.

- Серйозно? - проводить великим пальцем по пухкій нижній губі. - То я дивлюся, ви жили в халупі і харчувалися манною кашею на воді. Це ти називаєш, дбала?

- Ми були щасливі! Ми були разом! – витираю сльози тильною стороною долоні. – А щастя не вимірюється грошима!

– Ти забула згадати свої борги. Нагадати, що тобі загрожувало? Лялька, дивлюся, я надто добрий до тебе, сите і забезпечене життя тебе розбалувало. Раз у голову лізе подібна нісенітниця, - Лев зневажливо посміхається.

Він справді ЦЕ називає життям? Ось цю клітку?

У ніс ударяє запах гару. Кава!

– Ви обіцяли допомогти! Казали, що скоро ми поїдемо до моїх дітей! - підскакую з підлоги і вимикаю плиту.

Лев п'є каву лише за особливим рецептом. Жодних кавоварок. Пральна машина також під забороною. Прання лише руками. Пилосмок теж непотрібна, на його думку, річ.

- Праця покращує жінку. А ти знову зіпсувала каву… Скільки перевела продуктів. Яка з тебе мати після цього? - знущальний смішок дратує.

Як же я його ненавиджу! Лицемірний тарган!

- Лев Валер'янович, - підбігаю до нього, ігнорую заборону і дивлюся в болотяні очі з рідкими віями, - Прошу вас, я більше не можу без Катерини та Колі! Вони чекають на маму, переживають! Не можна розлучати матір із дітьми! Тому в мене все з рук валиться!

- Дисципліна, покірність... Де вони, лялька? Ніхто не віддасть такій незграбі дітей. Що в тебе за душею? Ти жебрачка. Все, що ти маєш, завдяки мені. А де вдячність? Подивися на свою зачіску, - піднімає куточок губ, вуса при цьому бридко ворушаться. Торкається до мого волосся, - Дивитися бридко. Себе у порядок привести не можеш, а за дітьми зібралася.

- Але ж ви самі сказали, що хочете поквитатися з Артуром! А ми навіть не знаємо, де він! Чому ви нічого не робите? – ігнорую його шпильки. За три роки я вже до них звикла.

- Помста – делікатес, його подають холодним. Вчись терпінню, і можливо, заслужиш винагороду, - клацає мене по носі.

- Будь ласка, хоча би дізнайтеся як вони? Як з ними Артур поводиться! - заливаюсь сльозами. Я близька до істерики.

- Витри цю ганьбу, - кривиться. - Ти знаєш, я терпіти не можу соплі. Іди за мною, - розвертається і йде геть із кухні.

Плентаюся слідом. Дивлюсь на його широку спину. Лев під два метри на зріст, величезна шафа. Колись він здавалася мені велетнем-добряком. Не вмію я розумітися на людях. За що й розплачуюсь.

- Ви маєте увійти в моє положення! У вас теж є син! – вигукую йому в спину.

Я рідко дозволяю собі зриви. Знаю, потім Лев відіграється на мені за все. Але зараз дуже важко зупинитися. Дуже боляче. Надто накипіло.

Ті чотири години на день, що мені дозволяють спати, мені сняться Катерина та Микола, вони тягнуть до мене ручки та кличуть. І я не хочу прокидатися, бо, розплющивши очі… знову побачу ненависні стіни та порожнечу… Їх немає зі мною…

Мій колишній чоловік забрав їх.

Ми переховувалися понад чотири роки. Я втекла від Артура, коли малечі й трьох років не було. Більше не могла терпіти його приниження. Я боялася за дітей. Що в нападі гніву, Артур щось із ними зробить. Тоді я думала, що мешкала в пеклі. О ні… Справжнє пекло триває останні три роки.

Тоді Артур вистежив мене. Організував підставу. Я працювала продавцем-консультантом у великому магазині побутової техніки, і мене звинуватили у великій недостачі. Повісили астрономічний орг.

Поки розбиралися, Артур забрав дітей та зник. Наскільки знаю зі слів Лева, він відвіз їх до іншої країни. Підробив мою згоду.

З того часу у мене немає жодної звістки від Катерини та Колі.

- Лялька, забуваєш, з ким розмовляєш, - тарган відчиняє двері ванної кімнати. – Подивися, що це? – тицяє пальцем у ледь помітну, маленьку коричневу плямку.

- То її ж майже не видно?

– Я ж побачив! Все перемити! І будинок теж вимий!

- Я тільки вчора.

– Вчора! Халтурила! А сьогодні будинок по вуха в багнюці, - йде, залишає мене одну.

Втомлено опускаюся на підлогу.

Лев – друг мого покійного батька. Я йому довіряла. Коли з'явився на моєму порозі та сказав, що допоможе. Забере дітей в Артура, вирішить питання нашого облаштування. Він був такий ввічливий, усміхнений, а я була в розпачі.