Розділ 2

– Де ваша мама? – питаю хрипко. Обводжу пальцем фотографію.

Не можу погляду відвести від фото. Ліза, давно забуті риси, скільки років я їх намагався забути. Один погляд, розумію, нічого не забулося, нічого не стерлося.

- Ми не знаємо, - погляд дівчинки сповнюється сльозами. Тепер чітко бачу, очі такі самі, як у Лізи. Наскільки вони подібні! Це вражає!

- Батька ми теж шукаємо, - додає малюк.

Хлопчик на Лізу несхожий. Біляве, трохи кучеряве волосся, блакитні прозорі очі, як небесна гладь, дивиться, як у душу заглядає. А на дні цього океану плескається далеко не дитячий біль.

Але в цілому вже можу сказати, що він схожий на свого батька. Артур, ім'я проходить ударом по серцю. До нього вона від мене пішла, від нього завагітніла, за нього вийшла.

Але парадокс, навіть розуміючи, чиї вони діти, у мене не виникає відторгнення. Навпаки, зовсім незнайоме почуття наповнює душу. Не дати в образу, оберігати.

Офіціантка приносить замовлення. Діти дивляться голодними очима на страви. Не наважуються торкнутися. Ніколи в житті не бачив такого голодного і здивованого погляду, моторошна реакція на звичайну їжу... Страшно.

- Приємного апетиту, - киваю їм на тарілки.

Сам беру чашку кави, пальці тремтять. Ці малюки підірвали мій світ. А я вже думав мене нічим не пройняти і не здивувати.

- Дякую! - дівчинка дякує, ніби я її озолотив.

Вона взагалі дуже багато дякує…

Нутром чую їхні страждання.

- Дядько Сергій, можна? - не їсти, протягає ручку, щоб забрати кулон.

Неохоче повертаю річ. Цей кулон колись я зробив на замовлення, сам малював ескіз. Намагався передати всі почуття, які відчував до Лізи. Я був упевнений, що ми – це на все життя. Наївний ідіот… Мене використали та викинули як непотріб…

- Бери та їж вже, - залпом випиваю каву. Обпалюючий напій, а смак не відчуваю. Замовляю собі ще чашку та склянку води, у горлі пересохло.

Далі на мене чекає наступне випробування. Як вони їдять? Хіба можна на це спокійно дивитися? Які нерви це витримають?

Таке відчуття, що вони багато днів не їли. Знищують їжу зі швидкістю світла, із таким вселенським голодом. Жують швидко, виделки падають, допомагають собі руками. І ще таке почуття… вони бояться, що відберуть…

Потрап мені Ліза з Артуром зараз до рук, не впевнений, що не прибив би. Як так можна?! Вони взагалі люди? Своїх дітей приректи на таке?

- Так смачно! Майже як варенички мами! – Коля запихає одразу два вареники до рота.

- А супчик ... ммм, - Катруся відставляє убік ложку і п'є прямо з тарілки.

- Ви давно їли?

- Вчора на задньому дворі кафе ми знайшли гамбургер. Цілий! А ще там була картопелька! Так що я не дуже голодний. А ось Катерина зголодніла. Довелося в магазині булочку для неї позичити, – видає Коля із набитим ротом.

У мене волосся на голові ворушиться. Мені байдуже, хто його батьки. Вже не важливо. Я так це не залишу!

– Ви пам'ятаєте свою маму? – питаю, коли вони розправляються з усім, що принесла офіціантка.

Не хочеться ворушити їхні рани. Але я маю дізнатися все. Позначити собі подальший план дій.

- Звісно, ​​пам'ятаємо, - відповідають хором. Дивляться на мене, як на дурня.

- Як ви збиралися її шукати? Є зачіпки?

– Ми хотіли знайти тата. А він уже знайшов би нашу маму, - відповідає Коля.

Нуль конкретики.

– Як?

– Ми знаємо адресу, де він колись жив у цьому місті, – Катя сито посміхається. – А ще у нас є його фотографія! - з любов'ю гладить кулон.

Ось тут ти мала помиляєшся. Від мене на старому фото мало що лишилося. Впізнати мене нереально. Пластика та й вік змінили мене. Але, на жаль, я не їхній батько.

Ловлю себе, що ця думка отруйною голкою пронизує серце.

Але що було в голові Лізи, коли вона давала дитині кулон та плела всілякі нісенітниці? Навіщо зберігати річ, подаровану колишнім, об якого вона витерла ноги? Маячня.

- Яку адресу? - випиваю залпом другу чашку кави.

Вони знову відповідають хором. Явно вивчили назубок.

Знову розкривають закриті двері минулого. Те, що давно заросло павутинням, і куди я собі не дозволяв заходити.

Це моя стара адреса. Моє лігво. Де все починалося з Лізою.

Волею долі я знову живу в місті, де дуже недовго, але єдиний раз у житті був по-справжньому щасливий. Тут у нас із Лізою все закрутилося. Тут я пізнав отруйну силу зради. І навіть через стільки років, гіркота не зникла. Нічого не забуто. Нажаль…

- Звідки ви знаєте?

– Мама розповідала.

- Як ви опинились в інтернаті? - задаю найскладніше питання. Але я маю хоч щось зрозуміти. Знайти хоч якесь пояснення всьому, що відбувається.

- Нас туди відправив злий дядько. Сказав, що ми більше не потрібні мамі! – відразу починає плакати Катерина, брат миттєво реагує, обіймає і намагається заспокоїти сестру.

- Але ми не віримо, - серйозно додає хлопчик.

Далі розпитувати язик не повертається. І так бридко від усього почутого. Корю себе, що засмутив дітей. Пройшовся своїми розпитуваннями по їх ранах.

- Гаразд, давайте покатаємося. Трохи прикупимо вам класних речей, - вичавлюю з себе посмішку. Намагаюся розрядити обстановку.

- Ви краще нам допоможіть з пошуками. А речі, вони не замінять головного – батьків, - видає Коля і наскрізь пронизує мене своїми очима.

- З цим питанням теж розберемося, - киваю.

Не можна показувати, як він мені душу вивернув навиворіт. Як розростається лють на Лізу з Артуром. Розбіглися, не склалося, всяке буває, але дітей до інтернату?! Нііі! Я цього так не залишу!

Кидаю кілька купюр на стіл.

- Так? – Катерина дивиться на мене з надією.

Напевно, за все життя я не відчував стільки емоцій, як за цю годину поряд з ними.

- Звичайно, - підморгую. – А тепер погнали. Тримайтеся міцніше!

– Що? - здивовано дивляться на мене.

- Прокотимося, - накидаю на малечу свій піджак і підхоплюю їх на руки.