Розділ 1

- Тітонько, не бийте нас! Ми просто їсти хотіли! - до мене долинає жалібний дитячий голосок.

- Ви подивіться на них! Нахабні безпритульні шмаркачі! – грубий жіночий голос у відповідь.

В обличчя дме морозне повітря. Погода відповідає моєму настрою

Повертаю голову на звуки. Завмираю. Серце болісно стискається, а тіло пробиває, як від удару струмом.

Біля входу в невеликий продуктовий магазин стоїть величезна жінка з фіолетовими пасмами на голові, тримає за комір дівчинку, а поряд стрибає маленький хлопчик.

- Відпустіть мою сестру! - махає кулаком, намагається захистити дівчинку.

- Погрожувати мені надумав, шмаркач! Зараз вуха надеру, знатимеш! За все мені заплатите, злочинці малолітні!

- Не треба, будь ласка, - ковтає сльози дівчинка.

У цей момент ще не розумію, що мною рухає. За секунду підлітаю до них і відсмикую руку жінки, досить сильно стискаю її зап'ястя.

- Зовсім страх загубила! Відчепись від дітей, - гарчу в її одутле обличчя.

- Мужику, ти хто такий взагалі? Іди, куди йшов. Не лізь, - огризається.

- Допоможіть будь ласка! - дівчинка дивиться на мене величезними карими очима, з яких котяться великі сльозинки, падають на впалі щоки. Обличчя у бруді, губи потріскані.

Дихання перехоплює, душу розриває. Чіпляє мене дівчинка за живе.

- Рот прикрила, - відштовхую тітку убік. - Тікай в свою будку, - киваю на двері магазину.

- Вони зухвалі злодії! І заплатять! Не для того я бізнес будувала, щоб усілякі помилки природи мене обкрадали! - насувається на мене, уперши руки в боки.

- Ще одне слово та бізнесу у тебе не буде, - кажу спокійно, а всередині все клекоче.

Жінок не б'ю. Принцип. Але так і тягне її головою об стіну тріснути.

- Ми тільки булочку взяли, сестра дуже голодна, - хлопчик стає так, щоб загородити собою дівчинку. Він нижчий за сестру, маленький, щупленький, у драній легкій курточці. Ледве на ногах тримається, а захищає. На вулиці мороз! Діти не зрозумій як одягнені. Куди їхні батьки дивляться?

В мені прокидається щось дивне. Рвати будь-кого, хто до них наблизиться. Емоції сильні, яскраві, дах зриває. Я вже забув, що можу щось відчувати. Давно в душі лише холодний вітер і одвічний озноб. А тут оживаю. Дивлюся на дітей та погляд відвести не можу. Мов своїми маленькими ручками за серце мене тримають.

- А в мене не благодійний фонд, - репетує тітка. - Після вас магазин доведеться дезінфікувати! – кривить ніс. - Блохасті жебраки!

- Скоро ти станеш жебраком, - і поглядом її знищую, так що до місця приростає.

- Погрожувати мені будеш?

Дістаю мобільний телефон.

- Петро Миколайовичу, тут по вулиці, - називаю адресу, - Магазин є. Організуйте перевірку по максимуму. І господиню як слід, перевірте. Вечором чекаю звіт.

- Ти хто такий?! - округлює очі, з моторошними яскраво-синіми тінями.

- Скоро дізнаєшся, - недобре посміхаюсь.

Не без задоволення відзначаю панічний жах на зухвалій пиці. Нічого це лише початок. Сама блоха стою жебрачкою стане.

Беру дітей за руки та веду геть. Дивне почуття, відчувати їх маленькі, холодні долоні у своїх руках. Вперше за багато років почуваюся живою людиною, а не роботом без емоцій.

- Дякую! – кажуть хором і дивляться на мене… ТАК, що в жар кидає.

Життя – дивна штука. Ніколи діти особливо не хвилювали. А за них, маленьких, брудних, змерзлих, готовий розірвати будь-кого. Сам себе не впізнаю.

Що з ними робити? У голові каша. Заходжу в першу-ліпшу кафешку. Нагодувати, зігріти, розпитати. Далі за обставинами діятиму. Може, їхнім батькам мізки доведеться вправити.

Мороз на вулиці, а діти у подраних куртках ходять! Прибити б за таке! Закипаю від люті.

- Як тут гарно! - вигукує дівчинка.

Озираюся на всі боки. Де вона красу бачить?

- Шик! – підхоплює хлопчик.

Кафешка середньої паршивості. Красою тут навіть не пахне.

Це в яких умовах вони живуть? Пекельний здогад гострими шипами впивається у свідомість.

Всаджую їх на облізлий диван зі шкірозамінника, накидаю свій піджак на малих. Жаль пальто в машині залишив. Хотів голову провітрити. Ага… прогулявся, називається.

Брат загортає сестру в мій піджак. Сам же укривається лише рукавом. Тремтить як осиновий лист, а в першу чергу про сестру дбає.

- Піджак великий, на вас двох вистачить, - підсаджую його ближче до сестри та допомагаю закутатись.

Треба до торгового центру з ними сходити, накупити їм всього, що тільки забажають.

Раптом до тремтіння захотілося побачити щасливі посмішки на їхніх обличчях.

Ох… мене штормить...

- Замовляйте, - підсуваю до них меню.

Жадібно вдивляються в меню. Але замовити нічого не наважуються. Мнуться. Переглядаються.

– У нас грошей немає. Ми не можемо замовити, – видає дівчинка.

- Все, що хочете. Я плачу.

– А супчик можна? А котлету? А от ці варенички? - маля очі округляє і пальчиком, з брудом під нігтемі, водить по меню.

- Я ж кажу, все, - голос зрадливо тремтить.

Хочеться їх завести до нормального ресторану. Нагодувати нормально. Але спочатку нехай зігріються.

Офіціантка приймає замовлення. Діти трохи оживають. Навперебій замовляють. Таке відчуття, що вони рік не їли.

- І чай! І компот! Ааа десерт… тортик! Наполеон! - дівчинка закриває долонькою рот.

- Стримайся. Не нахабній, - поважно зауважує хлопчик.

- Торти всіх видів, що у вас є, принесіть, - говорю офіціантці. – А мені кави.

- Дякуємо! - розпливаються в задоволених посмішках.

Дивляться на мене, як на чарівника.

- Казка! - протягує хлопець, тим самим підтверджуючи мої здогади.

- Вас як звати? - мої губи мимоволі в посмішці розтягуються.

Скільки вже не посміхався? Багато років.

- Катерина, - гордо відповідає дівчинка.

Мимоволі зриває іржавий замок із наглухо закритих дверей моїх спогадів.