Глава 20

У вікні з’явилася рука. Пальці лягли на зовнішній край підвіконня, зісковзнули й ухопилися знову. За ними Кетрін побачила голову — коротке темне волосся, нахилене так низько, що обличчя ховалося в лікті.

— Не стрибай! — гукнула вона. — Зараз підставимо драбину!

Людина підвела голову. Кетрін не розібрала відповіді: з-за рогу донісся гуркіт, заговорили одразу кілька голосів. Овен уже повернув до заднього двору. Вона наздогнала його біля розкочених бочок.

Драбину придавило порожнім ящиком. Овен відкинув його, взявся за нижній кінець. Кетрін підняла верхній; одна щаблина зачепилася за обруч, довелося подати назад. Над головою знову кашлянули.

— Удвох, — сказав Овен. — Не тягни сама.

Вони винесли драбину на вільне місце й повернули до стіни. Кетрін ішла під нею, перебираючи руками щаблини, поки дерево не встало майже прямовисно. Тесля відсунув низ. Верх ударив об підвіконня, ковзнув убік; вона встигла притиснути тятиву плечем.

У вікні вже нікого не було.

— Гей! Драбина тут!

Кетрін стала на першу щаблину. Овен присів, притискаючи нижній кінець до землі. Зблизька було видно, як сіпається в нього м’яз біля щелепи.

— Триматиму. Лізь.

Вона піднялася на кілька щаблин. Згори війнуло так, наче відчинили двері кухонної печі. Дим ішов із верхньої частини вікна; Кетрін пригнула голову й гукнула ще раз. Відповіді не було, тільки кашель, нижче, десь за стіною.

На рівні підвіконня вона побачила комору. Полиці, скрині під ними, біла смуга підлоги біля вікна. Двері в глибині були причинені, з-за них сочився дим. Юнак сидів на підлозі боком до Кетрін, притиснувши до живота велику книгу. Пробував підвестися, але щоразу згинався від кашлю.

— До мене. Сюди.

Він підняв очі. Кетрін простягнула руку, та між ними лишалося надто далеко. Довелося перекинути ногу через підвіконня. Край зачепив пояс; вона смикнулася, звільнилася й опинилася всередині. Капелюх упав кудись за спину. Шукати його не стала.

Юнак знову спробував устати. Одна нога підігнулася, він уперся в підлогу долонею, не випускаючи книги з другої руки.

— Постав її.

Він похитав головою. Кетрін присіла, взяла його за лікоть. Рука була тверда й напружена; він допоміг їй, підтягнув коліно, нарешті випростався. Зблизька від нього пахло гарячою тканиною. На щоці чорніла сажа, очі сльозилися так, що він ледве їх розплющував.

Книга заважала підійти до вікна. Кетрін потягнула її до себе.

— Дай. Візьму з нами.

Пальці не розтиснулися.

— Чуєш? Не залишу. Тільки дай мені.

Він підняв на неї погляд і віддав.

Вона сунула книгу в порожній мішок, який досі висів у неї через плече. Кут уперся в старий шов. Кетрін підхопила його знизу й стягнула горловину; важкий згорток ліг на стегно. Юнак стежив за її руками, поки вона знову не взяла його під лікоть.

Біля вікна він зупинився. Дихав ротом, коротко й часто. Кетрін підвела його ближче, щоб свіже повітря діставало обличчя. Знизу гукав Овен.

— Живий?
— Живий. Зараз спустимося.

Юнак кивнув, ухопився за одвірок. Нігті шкребнули по дереву.

За дверима затріщало. Кетрін відчула гарячий дотик до потилиці й обернулася. Уздовж верхнього краю дверей проступила темна смуга. Драбина була просто за її спиною, а вона стояла й дивилася, як ця смуга ширшає.

Юнак потягнув її за рукав.

Кетрін повернулася до нього. Він уже підняв коліно на підвіконня й чекав, поки вона звільнить місце.

— Так. Тепер повернися до стіни. Ногою шукай щаблину.

Вона притримала його за пояс. Першу ногу він поставив сам, другою довго намацував опору. Кетрін показала нижче. Він не бачив, зігнувся від нового нападу кашлю; вона притиснула його до себе, щоб не перевалився назовні.

— Не відпускай рук!

Власний голос різонув їй слух. Юнак здригнувся, пальці побіліли на дереві.

— Тримаю тебе, — сказала вона вже тихіше. — Ти теж тримайся.

Знизу озвався інший голос:

— Рею! Я тут. Спускайся, чуєш?

З проходу прибіг молодий чоловік, який вивів Кемпа. Став поруч із Овеном, уперся обома руками в драбину. Кетрін побачила його розсічену брову, зціплені зуби й мокру пляму на сорочці біля грудей.

Юнак опустив другу ногу. Тепер обидві стояли на щаблинах. Кетрін пересунула мішок за спину й вилізла слідом. Драбина прогнулася. Знизу вилаялися; вона завмерла, поки Овен підправляв опору.

— Можна, — сказав він. — По одному руху.

Спускалися повільно. Кетрін ішла безпосередньо за юнаком, тримаючись вище його рук. Коли він зупинявся, вона теж завмирала. На кілька щаблин нижче повітря стало прохолоднішим. Їй хотілося квапити його, зіштовхнути власний страх униз разом із кожним рухом, але він і так ставив ногу повз дерево. Вона притиснула його плече до драбини й дочекалася, поки знайде опору.

Мішок чіплявся за щаблини. Кетрін зсунула його набік; затерпли пальці. Над головою з вікна вилетів чорний клаптик і повільно опустився їй на рукав. Вона струсила його ліктем.

— Ще дві, — гукнув чоловік знизу. — Рею, ще дві. Далі я візьму.

Юнак поставив ногу, зігнувся й майже впав йому на руки. Кетрін устигла схопити за комір, але той уже тримав його під пахвами. Відступив до стіни складу. Овен лишався біля драбини, доки вона не спустилася сама.

Кетрін ступила на землю й відразу кашлянула. Хотілося сісти просто тут. Натомість зняла мішок, передала теслі й узяла юнака з другого боку.

— До води.

Він ішов між ними, човгаючи черевиками. На повороті зачепив носком бочку, скрикнув; Кетрін міцніше обхопила його за поперек. Його товариш підставив плече. Разом вони довели його до кам’яного виступу, де дим уже не закривав моря.

— Сядь тут, — сказав чоловік. — Зараз підведуть човен.

Юнак опустився на низький камінь і схилився вперед. Кетрін присіла навпроти. Її коліна тремтіли, а долоня, якою трималася за драбину, не хотіла розгинатися. Вона поклала руку йому на плече.