Глава 18. Частина III. «Перетин»

Частина III. «Перетин»

Наступного ранку. Ла-Калета.

Порожній ящик ударив Еліс у коліно ще до того, як човен торкнувся причалу.

— Притримай його, — сказав Дені. — Або сядь усередину. Хоч не їздитиме.

Вона вперлася підошвою в дошку, ухопила кинуту з берега линву. Люк піднявся першим і прийняв кінець. Ранкова вода була майже гладенька; за човном розходилися кола, а далі, біля виходу з бухти, на сонці вже темніла смуга вітру. «Люсіль» стояла носом до неї. На палубі сушили згорнуте напередодні вітрило.

Верньє послав їх утрьох. Чотири порожні ящики та дві невеликі бочки — усе, що факторія мала повернути. У човні привезли один чужий ящик, який учора помилково забрали разом зі снастями. Капітан сам показав Еліс його клеймо, щоб вона знову не привезла його назад.

— До полудня всі на борту, — сказав він перед відходом. — Якщо розмову з писарем не закінчиш, повернешся й скажеш мені. З берега своїх рішень не передавай.

Тепер папір із переліком тари лежав у неї за пазухою. Нижче, під поясом, тиснув маленький гаманець. Торбу з листами вона лишила на судні.

Люк подав їй руку. Еліс піднялася на причал, потягнула ящик до себе й допомогла витягти його з човна. Дені сів на банку, витираючи долоні об штани.

— Бочки не кидайте. Мені потім із ними плисти.
— Вони порожні, — сказав Люк.
— Отож. Нічого не тримає їх на місці.

Від причалу до воріт уже тяглася черга вантажників. Двоє несли мішок на жердині, третій підкладав під колесо воза камінь. Біля стіни лежали розв’язані в’язки пакувальної соломи. Учора їх тут не було. Один із вантажників затягнув оберемок під галерею, решту лишив коло воза.

Еліс пройшла слідом за Люком у двір. Сходи нагору починалися ліворуч, за низькими дверима складу. Знизу було видно поруччя, смугу галереї й відчинені віконниці контори. Далі, за рогом меншої будівлі, галерея зникала. Учора звідти виходив Кемп.

Ключник стояв над розкритою бочкою. На поясі в нього побрязкувало залізо, рукави були закочені вище ліктів. Він побачив принесений ящик і показав на місце біля стіни.

— Сюди. Ваше он там, під мішками.

Еліс витягла папір. Під мішками виявилися три ящики замість чотирьох, одна ціла бочка й друга без верхнього обруча. Люк покрутив її за край; клепки ворухнулися.

— Цю ми не візьмемо.
— На судні стягнете, — сказав ключник.
— А четвертий ящик теж на судні зробимо? — спитала Еліс.

Він забрав перелік, подивився на неї, потім ще раз на папір.

— Чекайте.

Вони віднесли до причалу два ящики. Коли повернулися, ключник уже сперечався з вантажником, котрий учора приймав товар. Той показував на склад; ключник — на розбиту бочку. Кемп спустився до них із книгою під пахвою. Побачивши Еліс, сповільнив крок, але підійшов.

— Знову не сходиться? — спитав він.
— У мене сходиться, — відповів ключник. — У них зайвий ящик у папері.

Кемп поклав книгу на знайому бочку й розгорнув її. Еліс стояла навпроти. Його комір був чистий, ще не потемнілий від поту; на вказівному пальці лишилася вчорашня чорнильна пляма. Він пробіг очима рядки, пересунув палець нижче.

— Чотири. І дві бочки. Видай цілу, цю залиш бондареві.
— Де я візьму четвертий?
— Там, куди поставили після розвантаження.

Ключник вилаявся й пішов усередину. Кемп простягнув руку по перелік. Еліс подала його, не відпускаючи краю.

— Я можу сьогодні звернутися до того, хто дозволяє дивитися старі книги?

Він стиснув губи.

— З якою справою?
— З тією, про яку казав учора.
— Тоді доведеться назватися. Написати, від чийого імені просиш і чого саме хочеш. Прохання перешлють.
— Куди?
— До дому Ешфорда. Тут тобі ніхто чужі рахунки не відкриє.
— Скільки чекати відповіді?

Кемп потягнув папір, і вона розтиснула пальці.

— Поки прийде.

Він написав унизу кілька слів, та не повернув аркуш: бочки ще не видали. Еліс відступила, пропускаючи вантажника. Зайти до контори, назвати Ріда, залишити його ім’я поруч зі своїм. Потім піти в море й чекати, доки люди Ешфорда вирішать, що їм відповісти. Вона подивилася на сходи.

Кемп помітив її погляд.

— Розписку принесу сюди, — сказав він.

* * *

Останній ящик знайшовся за тюками. Бочку викотили зі складу цілу, але з водою на дні. Люк перекинув її, зачекав, поки стече, й лише тоді допоміг понести. Еліс перевірила клейма та отримала підпис. На цьому доручення Верньє було виконане.

Вона віднесла папір Дені.

— Поклади під свою куртку. Капітанові віддаси сухим.
— А ти?
— Ще поговорю з писарем.

Дені підвів голову, поглянув на сонце, тоді на судно.

— Тільки не до вечері.

Люк чекав на краю причалу. Еліс стала поряд, обличчям до води. Звідси їх не чули у дворі.

— Він мене не пустить, — сказала вона. — Я піду без дозволу.

Люк опустив погляд на її руки.

— Як?
— Сходами. Через контору до комори за нею. Кемп ходить униз звіряти вантаж. Коли вийде, подивлюся, чи можна зайти. Якщо замкнено, повернуся.
— А якщо відчинено?
— Знайду книгу. Подивлюся, що в ній.
— Ти ж хотів тільки спитати.

Вона провела долонею по теплому краю палі. На дереві лишився вологий слід.

— Хотів. Він пропонує написати Ешфорду. Назвати Ріда й чекати відповіді.
— То не називай Ріда.
— Саме тому й не писатиму.

Люк озирнувся. У воротах ключник спинив чоловіка з порожнім кошиком, змусив перевернути його й лише тоді пропустив. Еліс теж бачила це. Заховати велику книгу під сорочкою не вдасться.

— Ти її не винесеш, — сказав Люк.
— Перепишу потрібне. Папір маю.
— За скільки?

Вона знову подивилася на сонце. Знадобиться час знайти саму книгу, ще час — зрозуміти чужі записи. Хотілося сказати: швидко.

— За чверть години. Якщо не знайду, все одно вийду.
— Я годинника не маю.
— Дені має малу склянку. Брав засікати хід.
— Добре. Коли піднімешся, він переверне. Я лишуся біля сходів. Не повернешся — прийду по тебе.
— Люку…
— Ти розповів, куди йдеш. Тепер слухай, що робитиму я. Якщо тебе схоплять, бігти туди з ножем не стану. Покличу Верньє. Але чекати до полудня теж не буду.