Глава 17

Порт-Ройял. Того самого вечора.

У скарзі було два спалені кораблі. У другому листі — один корабель і берегова батарея. Томас Веллер поклав аркуші поруч, притиснув кожен камінцем і покликав чоловіка, який приніс третій.

— Ви самі були в Санта-Інес?
— Я звідти прийшов.
— Під час пожежі були?

Моряк повернув капелюх у руках. На його краю лишилася біла смуга солі.

— Ні. Після. Я ж сказав вашому хлопцеві.

Веллер узяв перо й дописав над рядком: «зі слів інших». Між словами було мало місця. Чорнило зачепило верхівку літери в попередньому рядку, і він сердито потягнувся по пісок.

Двері до Вейнової кімнати лишалися прочинені. Звідти давно не долинало голосів, але Веллер усе ще говорив тихіше, ніж звичайно. За три роки роботи в цій канцелярії він навчився розрізняти, коли господар слухає відвідувача, а коли — сусідню кімнату.

— Батарея ціла? — спитав він.
— Стріляє. Нам на вході наказали стати. Ми стали.
— А бриг?
— Був біля берега. Без однієї щогли. Чи той — не знаю.

Веллер подивився на перший лист. Його автор запевняв, що команді сторожового брига лишилося тільки вплав діставатися суходолу. Автора тут не було. Моряк із капелюхом був, і судно його теж стояло в гавані.

— Ваше ім’я ще раз.

Той назвався. Веллер перепитав прізвище, записав назву судна й показав місце для підпису. Моряк поставив хрестик, перевірив, чи не лишив капелюха на лаві, хоча тримав його під пахвою, і запитав:

— Тепер мої папери віддадуть?
— Це окремо. У кого вони?
— У вас за стіною сказали: спершу зайди сюди.

Веллер відкрив шухляду. Знайшов дозвіл під рахунком за свічки. Унизу вже стояв підпис; треба було тільки вписати час виходу.

Він подав папір морякові.

— Вітер ще є. Встигнете.

Чоловік пішов так швидко, що зачепив плечем двері. Веллер дочекався, поки кроки стихнуть на сходах, і пересунув рахунок за свічки нагору. Якщо знову забуде, господиня крамниці прийде сама й говоритиме довше за всіх свідків разом.

* * *

Лист із Тортуги привезли того ранку. Торговець, який його передав, розгорнув пакунок просто на столі й одразу вказав на нижній аркуш: це належало переписати англійською для пана Вейна. Решта стосувалася боргу, який він намагався стягнути на Ямайці.

Веллер спочатку взявся за борг. Там було зрозуміло, хто, кому й скільки винен. На нижньому аркуші починалися «насильство», «посягання» та «люди без належного становища».

Тепер торговець сидів біля вікна й спостерігав, як Веллер перекладає.

— Тут написано: молодий капітан, — сказав він.
— Тут написано: той, кого називають молодим капітаном.
— Для вас це велика різниця?
— Судно він має?
— Не знаю.
— То поки лишимо так.

Ім’я було подано нерозбірливо. Веллер перечитав його під світлом, звірив із припискою на звороті. Еліас Рей. Англієць, який ходив із французами. Далі Лоран Валетт скаржився, що цей юнак увійшов до його дому під приводом передачі листа, дістався до рахунків і підбурив людей проти господаря.

— Він щось забрав? — спитав Веллер.
— Гроші ж забрали.
— Він особисто?
— Їхній капітан.
— Верньє?
— Так.

Веллер повернувся до початку. «Молодий капітан» служив у іншого капітана. У першій половині листа ці двоє діяли майже як одна людина, наприкінці раптом розділялися: один погрожував майну, другий одержав срібло.

— Ви були при розрахунку?
— Я говорив із Валеттом після нього.
— А з Верньє?
— Ні.

Торговець підсунув стілець ближче.

— Послухайте, я не прошу вас судити французького купця. Пана Вейна цікавлять англійці на тих суднах. Ось англієць. Ось скарга.

Веллер обережно витяг аркуш з-під його пальців.

— Я її переписую.

За дверима зашурхотів стілець. Вейн вийшов, тримаючи в руці складений лист.

— Що там із боргом цього пана?

Торговець підвівся.

— Я сподівався, що ви зможете…
— Моїм ім’ям боржника не лякайте. Якщо маєте розписку, подайте її там, де стягують такі борги. Веллер вам пояснить.

Він поклав лист на стіл. На зовнішньому боці стояло ім’я Кольєра.

— А це долучіть до відомостей про Гартлі. До ранку потрібен чистий примірник.

Веллер глянув на купу аркушів.

— Обох осіб в одному донесенні?
— Обох. За кожним — звідки відомості й хто їх підтверджує.

Вейн повернувся до кімнати по капелюха. Торговець лишився стояти, очікуючи, що розмова про його гроші ще триватиме. Коли господар канцелярії вийшов на сходи, той узяв зі столу власну теку.

— Ви адресу мені хоч напишіть, — сказав він Веллерові.

* * *

Кольєр повідомляв про відвідини контори дому Ешфорда. Кетрін Гартлі питала, хто веде розрахунки з Ла-Калетою, показувала якусь копію й вимагала відповіді. Веллер прочитав лист до кінця, потім ще раз повернувся до слова «вимагала».

До повідомлення долучили коротку записку молодого писаря, який бачив її сам. У нього було: «двічі запитала». Ні про погрози, ні про зброю він не написав.

На іншому краї столу лежали перекази Санта-Інес. Веллер пересунув їх подалі від свічки. Віск уже потрапив на один кут.

Він пам’ятав Гартлі. Висока жінка, стояла біля вагової й сперечалася з чоловіком, який намагався провести віз поміж людьми. Тоді Веллер повертався з обіду, ніс загорнуту в листя рибу й чув тільки кінець: вона вимагала спершу дати пройти пораненому. Той тримав руку біля грудей. Візник нарешті осадив коня, і всі розійшлися.

Цього Веллер не записав. Ім’я жінки йому назвали пізніше, а пораненого він не знав.

Він узяв чистий аркуш.

«Про Кетрін Гартлі, яка командує шлюпом “Боривітер”, та Еліаса Рея, англійця з команди капітана Батіста Верньє».

Нижче поставив дату. Про нинішнє місце «Люсіль» не мав нічого. Лист із Тортуги встиг побувати у двох гаванях, перш ніж потрапити сюди; за цей час Верньє міг давно повернутися назад або піти далі.