Глава 16

За дев’ять днів. Південне узбережжя Еспаньйоли.

На кришці ящика проступив знайомий знак.

Еліс спершу побачила тільки нижню риску, яку не взяла свіжа фарба. Матрос тягнув ящик до люка, дерево шкребло по настилу. Вона поставила ногу перед полозком.

— Зачекай.

Той випростався, тримаючись за поперек.

— Що ще? Ми його вже рахували.

Еліс присіла. На дереві чорніли дві широкі літери, а під ними, ближче до краю, виднівся давніший випалений штрих. Вона провела по ньому пальцем. Матрос сердито видихнув, проте ящика не рушив.

На батькових пакунках ставили літеру «Н» у незамкненому ромбі. Один кут лишали відкритим, щоб знак не плутали з клеймом іншого дому. Еліс колись вирізала такий на корі за стайнею, криво й надто глибоко. Кетрін сказала, що за цим знаком ніхто не погодиться прийняти товар.

Тут праву половину ромба закривала дошка, прибита поверх старої кришки. Ліву Еліс бачила добре.

— Дай перевернути.
— Сам перевертай. Я вже один раз затиснув руку.

Вона взялася за край. Матрос вилаявся й усе-таки допоміг. Усередині щось важко зсунулося.

— Обережно, — гукнув із причалу господар вантажу. — Там залізо, не ганчір’я!

Еліс підняла голову. Чоловік у плямистому капелюсі стояв біля Верньє й дивився просто на неї.

— Кришка стара, — сказала вона. — Хотів перевірити, чи витримає.
— До вас витримала.

Капітан показав їй відійти. Ящик знову потягли до люка. Еліс повернулася до записів, але поставила число не в той рядок і мусила закреслити.

За дев’ять днів вони обігнули край острова, перечекали зустрічний вітер у відкритій бухті й двічі ставали забрати дрібний вантаж. На цій стоянці мали взяти шість ящиків залізного краму. Три замовив коваль далі на схід, решту належало віддати на факторії Ла-Калета. Її назву Еліс уже вписала в книгу. Доти вона нічим не відрізнялася від інших назв уздовж берега.

Господар подав Верньє складений аркуш. Капітан розгорнув його, прочитав і покликав Еліс.

— Перепиши місця доставки. Окремо за кожного одержувача. Цей лишається в мене.

Вона взяла папір. Унизу стояло прізвище Ешфорд.

Пальці на мить перестали слухатися; аркуш зігнувся там, де вже був надірваний. Еліс розправила його об стіл.

— Щось не можеш прочитати? — спитав Верньє.
— Можу.

Вона переписала назву факторії, кількість ящиків і суму за перевезення. На останньому рядку господар чекав на підпис, постукуючи нігтем по краю столу.

— Ви давно з ними торгуєте? — спитала Еліс.
— З ким?
— З Ла-Калетою.
— А тобі навіщо?
— Ящик ваш чи їхній? На ньому два знаки. Щоб потім не сказали, що привезли не те.

Чоловік нахилився до люка, ніби звідси ще можна було побачити кришку.

— Мій товар. Тару в них брав. Напишеш: залізний крам, три місця. Вони знають.
— А старий знак?
— Хлопче, я дерево купив. Не його родовід.

Він забрав свою розписку й пішов до сходні. Еліс дивилася йому вслід, доки Верньє не забрав у неї перо.

— Чорнило капає.

На сторінці розповзалася пляма.

* * *

До вечора вона двічі спускалася до ящиків. Першого разу принесла лампу, але не знайшла зручного місця: клеймо було притиснуте до іншого вантажу. Другого взяла тонку дерев’яну тріску й спробувала зішкребти фарбу з видимого краю.

Згори почулися кроки.

— Якщо зіпсуєш, платитимеш, — сказав Люк.

Еліс сховала тріску в долоню. Він спустився, присів поруч і посвітив ближче. Під фарбою вже показався початок похилої риски.

— Чий знак?
— Нашого дому. На Ямайці.

Люк повернув лампу, щоб світло падало збоку.

— Ти впевнений?
— Ще ні. Потрібно побачити весь.
— Тоді посунься.

Він уперся плечем у сусідній ящик. Еліс потягнула за край кришки, вони звільнили вузьку щілину. Більше не піддавалося: згори лежала важка в’язка заліза.

— Зачекаємо розвантаження, — сказав Люк. — Ти ж бачиш, зараз усе посиплеться.

Вона ще раз потягнула, даремно. У долоню ввійшла скабка.

Люк поставив лампу на вільне місце й узяв її за зап’ясток. Еліс хотіла відсмикнути руку, але він уже повернув долоню до світла.

— Ось вона. Нігтем підчепиш?

Еліс витягла скабку, притиснула пальцем крапку крові. Люк відпустив руку.

— Твій батько торгував?
— Так.
— Ти казав, що дім згорів.
— Згорів. Перед тим забрали товари. Судна теж.

Він глянув на стару кришку.

— А ти хочеш знайти того, хто їх забрав?
— Хочу знати, що тут робить наш знак.
— Ти вже почув: ящик купили на факторії.
— А як він туди потрапив?

Люк підсунув до неї лампу. Від гарячої олії пахло так сильно, що Еліс стало нудно. Вона забрала руку від кришки й сіла на край пакунка.

— Батька повісили, — сказала вона. — Після цього все розвезли. Я не знаю навіть, хто одержав його речі.

Люк повільно випростався. На палубі над ними пересували бочку, дерево глухо гупало на стиках дощок.

— Ти ніколи не казав.
— Знаю.
— За що його?

Вона дивилася на власну долоню. Біля ранки лишилася чорна смуга фарби.

— Ті, хто його судив, знайшли за що. Я тоді… — Еліс ковтнула. — Я не бачив паперів.

Люк мовчав. Вона підняла очі, чекаючи запитання, але він нахилився по лампу.

— Верньє скажеш?
— Ще не знаю.
— Скажи. Він дозволить оглянути ящик, коли знімемо в’язку. А якщо сам полізеш і покалічишся, тоді вже доведеться пояснювати при всіх.

Люк рушив до драбини. Еліс зупинила його за рукав.

— Про батька нікому.
— Добре.

Він почекав, поки вона підведеться, і підняв лампу вище, освітлюючи сходинки.

* * *

Верньє вислухав її наступного ранку. За ніч Еліс кілька разів складала розповідь і щоразу прибирала з неї те, що він неодмінно спитає. Тепер стояла перед ним із клаптиком паперу, на якому намалювала ромб.

— Я бачив цей знак, — сказав капітан.