Глава 15

За дванадцять днів після справи Валетта. Західне узбережжя Еспаньйоли.

Люк приніс листа, два стиглі плоди й сорочку, яку Еліс давно радила йому викинути. Усе це він поклав на стіл перед нею, посунувши ліктем карту.

— Мені потрібен писар.
— Для сорочки?
— Для листа. Сорочку можеш поки не чіпати.

Еліс підняла один плід. Шкірка під пальцем пром’ялася; до вечора він би не дожив. Вона поклала його на край тарілки й притиснула карту кухлем, щоб не згорнулася. З відчиненого вікна тягло нагрітою смолою. Унизу, на вузькій смузі берега, конопатили баркас, і кожен удар дерев’яного молотка відгукувався в підлозі.

Кімнату над коморою винаймав Верньє. Тут було зручніше звіряти рахунки, ніж на «Люсіль», де вантажники від світанку гриміли бочками. Поки капітан ходив до купця, Еліс перемальовувала берег із його записів. Довкола мису розбігалися позначки глибин; далі лежав чистий папір, на якому вона вже втретє не наважувалася провести лінію.

— Кому пишемо? — спитала вона.
— Сестрі. У Сен-Мало.

Еліс глянула на листа. Аркуш був затертий на згинах, адресу Люк обвів чорнилом, щоб не стерлася.

— Ти не казав, що маєш сестру.
— Ти не питав. Марґо. Вона старша за мене й досі вважає, що я маю пояснювати їй, куди поділися мої чоботи.
— А куди вони поділися?
— Мені було одинадцять. Я давно все пояснив.

Вона підсунула йому табурет. Люк сів, сперся передпліччями на коліна й подивився на перо.

— Напиши, що здоровий. Гроші передав із капітаном Бріє, як обіцяв. Якщо не дійшли, хай спитає в його дружини: та торгує біля рибного ряду.

Еліс умочила перо.

— Почнемо з «Люба Марґо»?
— Можна.
— А далі — «чобіт досі не знайшов».

Він потягнувся до аркуша. Еліс відвела руку й засміялася.

— Не написав я. Диктуй.

Перші рядки вийшли легко. Потім Люк замовк, і вона встигла відкусити плід, витерти сік із підборіддя й прочитати написане, перш ніж він заговорив знову.

— Спитай, як малий. Чи вже ходить.
— Твій небіж?
— Так. Торік ще не ходив.
— То, мабуть, уже бігає.
— От і спитай. Я ж його не бачив.

Еліс записала питання. За вікном закричали: баркас зрушили з підпорок, але він сів криво. Люк підвів голову, прислухався й знову нахилився до столу.

— І про дах. Чи полагодили над кухнею.

Вона написала й це. Кілька простих рядків заповнили пів сторінки: дитина, дах, гроші, привіт сусідові. Люк прочитав їх повільно, ворушачи губами. На одному слові спинився.

— Я тут нерозбірливо? — спитала Еліс.
— Ні. Ти гарно. Я повільно.

Вона поклала перо, щоб не стояло над ним, поки він читає. Люк дістався кінця й кивнув.

— Додай, що повернуся.
— Коли?

Він подивився на неї.

— Не знаю. Поки що просто так.

Підпис поставив сам: великі літери, між якими залишалося забагато місця. Коли чорнило висохло, склав листа, а сорочку лишив на столі.

— Її теж сестрі? — спитала Еліс.
— Я думав, ти позичиш мені голку.
— Голка внизу, в торбі. А нитку візьми темну, ця тканина вже й не пам’ятає, що була білою.

Люк забрав сорочку, але від дверей озирнувся.

— А в тебе хтось є? Крім Ріда.

На тарілці лежала кісточка з клаптиком жовтої м’якоті. Еліс зсунула її ножем.

— Була сестра. Старша.

Він повернувся до столу, та сідати не став.

— Давно?
— П’ять років.

Вона чекала наступного питання. Про хворобу, про дім, про те, чому ніколи не згадувала. Люк помовчав, узяв із підвіконня свого капелюха.

— Дякую за листа, Рей.

Коли він пішов, Еліс ще деякий час тримала ніж. Потім відклала його й повернула карту до себе. Лінію берега так і не провела.

* * *

Після обіду Верньє повів її до «Кулика».

Суденце стояло біля короткого причалу, затиснуте між рибальськими човнами. Одна щогла, низькі борти, вузька палуба на носі; далі вантаж прикривали дошки й натягнуте поверх них полотно. Корма була відкрита. Еліс легко уявила, як тісно стане там у дощ.

Господар, Поль Беран, чекав на причалі. Високий чоловік у солом’яному капелюсі тримав під пахвою милицю. Ступню йому замотали так товсто, що вона не проходила в черевик.

— Між бортом і палею, — пояснив він, помітивши її погляд. — Двадцять років тут швартуюся. Сам себе за руку відтяг би, якби побачив збоку.

Верньє ступив на борт. Еліс пішла за ним і провела долонею по сухому краю полотна. Учора вона бачила, як сюди вантажили залізні обручі для бочок та згортки вітрильного полотна.

— До Анс-Русс, — сказав капітан. — Вийдете вдосвіта. Берег знаєш, ми йшли ним чотири дні тому. Там віддаси вантаж, забереш порожні бочки. Платню за рейс Беран бере на себе.

Еліс ще раз подивилася на щоглу.

— Мені вести?
— Тобі. Жиль покаже місце розвантаження. У нього тут два сини, працюють разом. Із наших візьмеш Арно та Дені.

Біля носа озвався чоловік, який досі спокійно згортав мотузку.

— До полудня дійдемо, коли вітер не скисне.

Жиль був невисокий, із круглою головою й темними від сонця руками. Еліс бачила його на причалі всі ці дні. Він кивав їй щоранку, але досі вони не розмовляли.

— А якщо не встигнемо повернутися засвітла? — спитала вона.
— Станете на ніч, — відповів Верньє. — Беран дав мені судно на два дні. Не намагайся втиснути обидва в один.

Господар схилив голову набік, придивляючись до неї.

— Це той твій хлопець із Тортуги? Що Валетта змусив скрині відкрити?
— Валетт гроші віддав мені, — сказав Верньє. — А хлопець знайшов, де вони. Зараз перевірить твоє судно. Покажи йому, що тут треба знати.

Беран спустився на борт із допомогою Жиля. Почав із кормової лави: під нею лежала запасна мотузка, поруч — ківш. Потім показав кріплення румпеля й місце, де під дощем протікало над вантажем. Еліс слухала, присівши навпочіпки. Синці на зап’ястку вже зблідли; коли вона спробувала румпель, рука не заболіла.