Глава 21. Правда

СТЕФ

Таксі зупинилося біля великого гарного будинку. Я розплатилася і вийшла назовні, з цікавістю роззираючись навколо. Потім підійшла до хвіртки і натиснула на кнопку дзвінка. Дуже швидко хвіртка відчинилася і я побачила Дена. Він був модно вдягнений і весь аж світився, певно, через день народження.

— Привіт. — сказала я. — У тебе дуже гарний будинок!

— Ну, це все батько. Він заробив… Моєї заслуги тут немає. Ну а мама все це прикрашала і робила затишок. Вони навіть в готель поїхали, щоб я провів вечірку, в мене класні батьки, — він усміхнувся. — Заходь, народ вже потихеньку збирається. Пограємо в ігри, поїмо суші і піцу, має бути весело. Ну, батькам я обіцяв, що не напиватимусь… Певно, це не дуже круто? — Ден засміявся.

 — Нормально, я теж не люблю спиртного, — сказала я, усміхаючись у відповідь. Мені подобалося, що він такий щирий, не корчить із себе “крутого”, а розповідає про себе ніби з гумором.  — А людей буде багато?

— Не дуже, дивись, вже прийшло біля двадцяти, вони в вітальні. Пацани грають в "Фіфу" на приставці, дівчата розкладають їжу з доставки… Може ще людей пʼять буде. Для цього будинку це цілком комфортна кількість людей. 

Цієї миті знову пролунав дзвінок. 

 — Здається, ше хтось прийшов, — сказала я. 

— Піду відчиню, — він знову посміхнувся мені і підійшов до дверей. А коли відчинив їх, я побачила іншого хлопця. Здається, він теж вчився в нашому університеті, бо його обличчя здалось мені знайомим. — Що ти тут робиш? — голос Дена звучав здивовано. — Стій… Не тут, — він озирнувся і я навпаки відвернулась, щоб він не подумав, що я підслуховую.

За мить я почула, як Ден вийшов з будинку за тим хлопцем.

Я чомусь стривожилась. Подумала, що раптом вони поб’ються, може, треба було когось погукати, щоб розборонити їх? Але поки що нічого такого не було, і все ж я тихо пішла слідом. Подумала, що якщо мене помітять, скажу, що вирішила подивитися подвір’я. 

Хлопці швидко йшли на задній двір. Я трималась далі від них, почекала, коли вони завернуть за будинок, і тільки тоді пішла слідом. 

Коли зазирнула за кут, побачила їх.

Ден стояв весь напружений, схрестивши руки на грудях. Той другий хлопець мав якийсь винуватий вигляд.

— Чого ти сюди приперся? — запитав Ден. — Я ж тебе не запрошував!

— Хотілось побачити тебе. І вибачитись. Мені шкода, що моє зізнання так сильно вплинуло на тебе. Якби знав, мовчав би і далі, — він зітхнув. — Може, тоді ми хоча б залишились друзями. 

 — Я не думаю, що ми тепер зможемо бути друзями, — Ден нахилив голову, він уже не виглядав таким войовничим. як ще хвилину тому, і я подумала, що битися вони точно не будуть. 

— Батьки давно хочуть, щоб я поїхав довчитись за кордон. А я не міг поїхати. Не хотів. Через тебе, — додав хлопець неголосно. — Але тепер, певно, мене вже нічого не буде тримати. Все одно як ти там сказав? "Ми тепер не зможемо бути друзями". То певно, я маю поїхати...

Ден мовчав, так само опустивши голову. Мені стало незручно, що я підслуховую, тож я повернулась і пішла до будинку. Дівчата якраз розставляли страви на столі у вітальні, і я стала їм допомагати. Коли вже все зробила, підняла голову і побачила на стіні в рамочці невелике фото. Спершу я подумала, що то просто чоловік, схожий на Макса, але підійшла ближче і придивилася уважніше. На фото був точно  він. А поруч із ним стояв Ден і симпатична білява жінка, чимось невловимо схожа на Дена. 

Він саме зайшов до вітальні і побачив, що я роздивляюсь фото. Я вже відчувала щось не те, але все одно сподівалася, що це просто якісь його родичі… Хотілося переконати себе, що це не те. що спало мені на думку…

 — А хто це на фото? — запитала я в Дена, намагаючись залишатися спокійною. 

— Батьки… — він зітхнув, виглядав сумним. — Я відійду на хвилину, треба вмитися… Скоро повернусь, Стеф, — додав він не своїм голосом і поплентав на другий поверх.

"Батьки, — повторила я подумки, не в змозі відірвати погляду від обличчя Макса на фото.  — Значить, він увесь цей час брехав мені?”

НАТАЛЯ

Коли я знайшла ці фото, то все відійшло на другий план — і проблеми з сином, і моя хвороба. Все це здавалося якимось дрібним і несуттєвим. Я вмить зрозуміла, чому тоді, в готелі, Макс сказав, що хоче зі мною поговорити, але мені стало погано, він заходився викликати лікаря,  і ті слова так і не прозвучали. Потім ми повернулися додому, все якось закрутилося. і він не повертався до тієї розмови.  А може, він і не збирався мені нічого казати? Адже йому було зручно жити таким подвійним життям, я в цьому не сумнівалася. І, здається, совість його не мучила, а якщо й мучила, то він дуже добре це приховував. Але чому? Що було не так зі мною, адже він так кохав мене, і я кохала його? Може, я змінилася зовні, але ж я залишилася тією самою Наталею, якій він колись зізнавався в коханні… Може, це через те, що я не народила другу дитину? Через мою роботу? Через Сергія? Чомусь для мене зараз головним було зрозуміти, що змусило його так вчинити зі мною. Адже була якась причина, була, і я мусила її знати…

Я почула, як відчиняються вхідні двері. У мене аж затремтіли руки, я швидко закрила папку з фото і вимкнула комп’тер. Не хотіла, щоб він усе зрозумів. Я не мала бути в ролі жертви, ніколи такою не була і не буду. Мені треба зібратися і бути сильною…