Глава 34. Максим

Знати, що Стеф працює у мене, було нестерпно приємно і солодко, але одночасно з цим і хвилююче. Не можна було зірватися, принаймні, зараз. Коли ми бачились в кафетерії, або коридорі, я не робив ніяких особливих знаків уваги, ну, ми зі Стеф про це і домовились.

Вдома теж все було доволі стабільно. Єдине, мене все ще хвилював Ден. Він перестав спілкуватись з друзями і тепер постійно сидів вдома. В іншому випадку я б може і зрадів подібному, бо ж він тепер не гуляв і не пив, але бачити його постійно як у воду опущеним було сумно.

Коли спустився на кухню і побачив Наталю, вона виглядала не дуже добре. З нею теж щось відбувалося. 

— Як ти? — запитав, підійшовши ближче. Мене мучила совість, що скоро я залишу її.

— Може, я чимось отруїлася, — сказала вона. — У всьому тілі дивна слабкість і не можу зрозуміти, чому…

— Тобі треба сходити до лікаря, — відповів я стурбовано. Може, вона відчуває, що я віддаляюсь, і це психосоматика? Що як я сам роблю це з нею…

— Сходжу, — Наталя кивнула. — Не хвилюйся, мені вже краще…

— Добре, — я теж кивнув. 

І в цю мить на кухню зайшов Ден, виглядав похмуро. Хоч ми і непогано поговорили того разу, але його все ще щось хвилювало. А ділитись він не хотів. 

— Сьогодні вже йдеш в універ? Канікули ж завершились? — перепитав я Дена. 

— Так, — похмуро відповів він. — Щось мені не хочеться туди йти…

— Ви з  Костею так і не помирились? — я зітхнув. 

— Ми з ним не розмовляли після повернення зі Львова, — сказав він. 

— Але сьогодні вже побачитесь, — додав я. — Що б між вами не трапилось, може, варто хоча б поговорити? 

Я шкодував, що у мене зараз не було друга. Що ми з Сергієм тоді посварились через Наталю і після того перестали бути близькими друзями. 

— Не думаю, що нам треба говорити, — Ден зітхнув. 

— Ну, я думаю, що все ж треба. А ти що думаєш, Наталю? — я перевів погляд на дружину. Мені хотілось, щоб син помирився з другом до того, як я подам на розлучення. Так йому буде легше.

 — Дивлячись на те, через що ви посварились, — сказала Наталя.  — Якщо це щось таке, що ти можеш пробачити, то ва м варто помиритися. 

 — Я не можу пробачити, — вперто сказав Ден. 

— Навіть якщо так, краще відпустити ситуацію, — додав я. — Ви можете більше не дружити, але тримати на когось злість — це неправильно, Дене. Іди в універ. А коли будеш готовий, ви маєте поговорити, добре? 

Ден нічого не відповів. Поснідав і все ж пішов до універу, а ми з Наталею поїхали на роботу…

***

Коли робочий день завершився і я вже сів в машину і хотів набрати Стеф, несподівано на телефон прийшло повідомлення. Це був Віктор Красовицький.  а я попишу того кому він стеф віддав працювати.

"Максе, треба зустрітись, це важливо. За півгодини, ресторан "Formentera"".

 Я дивився на це повідомлення і не міг зрозуміти, що це мало означати. Але поїхав за вказаною адресою. 

Коли зайшов, не одразу побачив Віктора, він сидів в кутку. Підійшов ближче, простягнув йому руку:

— Привіт, то що там за важлива справа?

 — Це стосується  дівчини, яку ти влаштував у мою фірму, — сказав він, потискаючи мою руку. 

— Що з нею? — я сів навпроти. Відчув хвилювання. Ми з Красовицьким нормально ладнали, колись він навіть був моїм боржником, але зараз я чомусь відчував, ніби щось між нами змінилось.

 — Вона твоя коханка, правда? — Віктор дивився мені в очі. — І ти не хочеш, щоб хтось про це дізнався?

***

починається найцікавіше) Не забудьте додати книгу до бібліотеки, щоб не загубити