Глава 33. Стеф

Коли Макс прийшов до мене цього вечора, то побачив, що я сиджу з телефоном і записником і щось туди записую. 

— Привіт, що це ти робиш? — запитав він. 

— Шукаю нову роботу. от виписую телефони. по яких хочу завтра подзвонити, — пояснила я. 

— Я тут подумав… Не хочу, щоб до тебе ще хтось чіплявся, — він підійшов ближче і обійняв мене зі спини, поки я сиділа на пуфіку. — Може, підеш працювати на мій завод?

Я відчула приємне хвилювання. Невже я зможу бути ближчою до Макса, працювати разом із ним?

— Так, я можу, — сказала на одному диханні. 

— Але Стеф, у мене буде одна умова, — він зазирнув мені в очі. — Я не хочу, щоб пішли чутки про нас із тобою раніше часу. Раніше того, як я офіційно скажу про те, що ми зустрічаємось. 

— Добре, я буду поводитися з тобою як підлегла з керівником, ніколи нікому не скажу, що ми зустрічаємось, — пообіцяла я. 

— Ти не образишся? — він торкнувся моєї долоні.

— Я думаю, що так буде краще… Не хочу, щоб твої працівники говорили. що ти влаштував мене “по блату”. 

— Але це не назавжди, — сказав він, трохи стиснувши мою руку. — Просто треба трохи часу. І я маю все продумати. Продумати, як все зробити правильно.

— Розумію, — я обняла його. — Не хвилюйся, я буду дуже обережна. 

— Стеф… — він торкнувся губами моєї щоки десь майже біля шиї. — Знаєш, це буде важко… Мені точно буде важко бачити тебе і не торкатися.

 — Але ж це не надовго, — вона усміхнулась. — Можна потерпіти, зате потім уже не доведеться ховатись…

— Так, — він киває. — Зовсім скоро ховатись більше не доведеться… Іди сюди, — на цих словах він подався вперед і торкнувся губами моїх губ…

***

Сьогодні був мій перший робочий день на фірмі Макса. Я дуже хвилювалася, щоб усе минуло глако, але, здається все було добре. Тут мене теж оформили як помічника еколога і сказали, що можливо, потім скасують посаду помічника і на заводі буде просто два екологи. 

Я потихеньку входила в курс справи, це не було дуже важко, адже я вже встигла трохи попрацювати на цій посаді в іншій фірмі. Але вже під кінець робочого дня сталася подія, яка мене засмутила. Я пішла до вбиральні і зупинилася, почувши чиїсь голоси, не стала входити. Не увійшла через те, що почула своє ім’я. Там обговорювали мене. 

— Не засмучуйся, Карино, ця “родичка” довго тут не протримається, — казала одна дівчина другій. — Таке дивне ім’я — Стефанія. вона з села чи що? 

— Точно! Кажу тобі, їй, здається, вісімнадцять чи девʼятнадцять, пігалиця малолітня, — додала ще одна. — Їй набридне. Підхопить собі якогось багатія і сама піде. 

— Вам добре говорити, це не вас на півставки перевели через якусь дурепу! — продовжувала схлипувати Карина. 

Я не стала слухати завершення їхньої розмови, мені й так було гидко, немов я вступила в бруд. Повернулася до свого кабінету і сиділа там тихо, поки почула, що всі співробітники  почали розходитись. Тільки тоді, стараючись бути непоміченою, я вислизнула з офісу і поїхала до своєї квартири.

Та коли я піднялася на потрібний поверх, мене чекав ще один неприємний сюрприз. Біля моїх дверей стояли батько з матір’ю з похмурими обличчями…