Глава 32. Максим

— Нічого не трапилось, — відповів він, але вже не був настільки відчуженим, як тоді, на сходах.  — Зі мною все добре. Я посварився з Костею, напився і поїхав додому. Розумію, що вчинив неправильно. Можете мене покарати…

— Ніхто не буде тебе карати, ти ж приїхав додому… Це через дівчину? Ви когось не поділили? — запитав я. 

— Ні, не через дівчину, просто посварились… — він зітхнув. — Ми, мабуть, уже не зможемо бути такими друзями, як раніше. Взагалі, не зможемо бути друзями…

— Він сказав, що ви не бачились зі вчора. Попросив написати, коли ти обʼявишся. Схоже, він відчуває себе в чомусь винним. Але друзі, які б вони не були, якщо вони справжні, на дорозі не валяються, Дене. Памʼятай це, добре? — я зітхнув.

— Я пам’ятаю, — похмуро сказав він, не дивлячись на мене. — Напиши йому, що зі мною все гаразд. 

— Добре, — я потріпав* його по волоссю, як малого. — Ви ще помиритесь, я знаю. Не переживай. Сварки це нормально. Інколи треба випустити пару. 

— Не знаю, — він похитав головою. — Думаю, в мене більше ніколи не буде друзів…

Підлітки люблять все драматизувати. Ну, авжеж, я цього Дену не сказав. Ще образиться, а мені це не треба. 

— Все налагодиться, ось побачиш, — сказав натомість. — Добре, лягай тоді спати, ти, певно, втомився з дороги. А якщо захочеш поговорити, ми з мамою до твоїх послуг. Я точно. В будь-яку мить, добре? 

— Так, добре, — він повернувся до мене обличчям і я побачив. що його очі підозріло блищать. — Вибач, тату, я винний перед вами з мамою… Пообіцяв і не дотримав обіцянки…

— Головне ти вдома зараз. Ти приїхав додому, коли щось сталось, — я обійняв його. — Ми не ображаємось. Всяке буває. Ти вже майже дорослий. Хоч і незвично це визнавати. Але для нас з мамою ти завжди будеш нашим сином, нашою дитиною. І ми завжди будемо на твоєму боці, що б там не трапилось.

 — Я дуже радий, що ви в мене є. І що ви такі, які є, — зізнався він. — Ви найкращі!

***

Коли я вийшов з його кімнати, то пішов до нашої спальні. Але Наталі там не було. Тоді я пішов до вбиральні і вмився. І руки помив. Парфуми… Певно, Стеф?

Якщо я зараз все скажу Наталі, що буде з малим? Він і так виглядає розгубленим. Я не можу почати цей процес прямо зараз. Я маю спочатку дізнатися, що саме в нього сталося. Я не хочу втратити його довіру. 

Коли я спустився на кухню, Наталя сиділа за столом і пила чай. Побачивши мене, вона ледь усміхнулась. Хоча виглядала все одно надто блідою. 

 — Щось мені не спиться, — сказала вона. — Як там Ден?

— Засмучений і розгублений, — я зітхнув і сів навпроти. Взяв чашку і налив і собі чаю. Наталя передбачливо її поставила на моє місце за столом. — У нього щось сталось там, у Львові. І точно це щось повʼязане з Костею. Думаю, це реально дівчина, вони когось не поділили, хоч Ден і заперечує це. Але я не очікував, що подібне може трапитись між цими двома. 

— Так, вони з Костею були прямо нерозлучні з першого класу. І ніколи не сварилися, — Наталя зітхнула. — Але в такому віці всі страждають на підлітковий максималізм. Думаю, вони помиряться…

— Так, драматизують сто відсотків, — я кивнув. — Ну, головне, він зараз вдома. Я радий, що він в цій ситуації приїхав додому. 

— Я теж дуже рада.  Якось треба пережити ще пару років, і він подорослішає, вже не буде цієї гормональної бурі, — вона зітхнула. — Шкода, що ми не наважились народити другу дитину. Зараз би не було так сумно…

Я ж навпаки подумав, що добре, що Ден вже відносно дорослий. Так при розлученні буде трохи легше. Хоча, думаю, син дуже образиться на мене. Але сподіваюсь, що пробачить. Я поясню йому все так, щоб він зрозумів, що я просто закохався в іншу. Так, це погано і неправильно, але неможливо контролювати, що і до кого відчувати. Я змирився з цим фактом.

— Подорослішає, — кивнув я. — Але для нас він все одно завжди буде дитиною, ти ж розумієш…