Глава 31. Максим

— Це ще що за фокуси? — я відсторонився від Наталі. — Я зачиняв двері зсередини. Стій тут, — і пішов до виходу зі спальні. 

Наталя не послухалась і побігла за мною слідом. 

Я вийшов з кімнати і пішов вниз. Чомусь відчував хвилювання. 

— Хто там? — сказав, входячи до вітальні, і побачив сина.

Він був побитий. Губа розбита, брова теж, під оком синець. Я був в шоці.

— Дене, що трапилось? — в шоці запитав я, підходячи ближче. — Що з твоїм обличчям? Невже це Костя тебе побив?

 — Ні. не Костя, — він відвертався, щоб не так падали в очі його травми. — Зі мною все добре, ти ж бачиш. Я піду зараз до себе…

— Але Костя сказав, що ти у Львові, я щойно дзвонив йому… Ти б ніяк не встиг… Що чорт забирай там трапилось? Ти пив? Я бачу, що пив… — сказав я засмучено. 

 — Так. я вчора випив, — він зітхнув. — Я знаю. що не повинен був… Тому приїхав додому. 

— Скажи нормально, що у вас трапилось? Ти не приймав? — додав тихіше. — Якщо приймав, треба їхати в клініку. Скажи правду.

 — Ні. — він сердито замахав головою. — Дайте мені спокій, я нічого не зробив, трохи випив, але то було вчора. Сьогодні я цілком тверезий. І не збираюся нічого приймати!

Наталя теж спустилась до нас, певно, почула, як Ден підвищив голос. Але син просто проскочив між нами на сходи і швидко піднявся нагору. 

— Як ти думаєш, що сталося? — запитала Наталя. сиурбовано провівши його поглядом. — Може, його побили і пограбували. а він не хоче про це розповідати? Забрали телефон. тому він і не подзвонив? Але Костя… Чому Костя сказав, що все добре?

— Отож… Хіба Костя обманював би нас, якби сталось подібне? 

Я знову дістав мобільний і побачив, що на телефоні було одне непрочитане повідомлення. Зазирнув, це був якраз Костя.

"Пробачте. Ми зі вчора не бачились. Посварились, а я розгубився, коли ви подзвонили. Бо ж мої батьки з мене слово брали, що все буде добре… А я не впорався. Коли Ден обʼявиться, якщо можете, напишіть мені."

— Я вже нічого не розумію, — я показав повідомлення Наталі. 

 — Може, вони посварилися? — припустила Наталя. — Побилися? В хлопців таке буває, правда? Ден психонув і поїхав додому?

— Але вони ніколи не сварилися… Я ще дивувався, що так. Невже, дівчину не поділили? — я зітхнув. — Хорошого друга знайти важко. Хоча, з тими тусовками… Може воно і на краще, що вони посварилися. 

 — Може, й через дівчину… Ну, я думаю, вони ще помиряться. Все ж, добре, що з ним нічого не сталося… Живий і здоровий, не враховуючи кількох синців…

— Так, ти маєш рацію, — погодився я. — Але я все ж піду поговорю з ним ще раз, принаймні спробую, добре? 

 — Добре, мабуть, краще, коли ти поговориш. Бо зі мною він не зможе бути повністю щирим… Не захоче мене засмучувати…

Я кивнув і пішов на другий поверх. Переживав за сина. Не бачив його таким злим майже ніколи. 

Коли дійшов до його кімнати, постукав, але Ден не відповів. Тоді я сказав, що заходжу, і зайшов, прикриваючи за собою двері. Син лежав на ліжку, відвернувшись до стіни. Ніяк не відреагував на мій прихід. 

Я реально ніколи не бачив його таким, як зараз.

Підійшов ближче, взяв стілець від стола, приставив до ліжка:

— Дене, я не буду сваритись, обіцяю. Просто скажи, що трапилось. Ми з мамою переживаємо за тебе.