Глава 16. Жіночі парфуми

Сьогодні я не дуже добре почувалася. Була якась дивна слабкість, головний біль, було важко зосередитись на книзі, яку я тримала на колінах. Ще й Макс затримувався. Звичайно. в цьому не було нічого дивного, але чомусь саме зараз хотілося, щоб він був поруч, обійняв, сказав щось підбадьорююче… Ще й Денис не виходив на зв’язок з учорашнього дня, а коли я  йому подзвонила, не взяв слухавку. Звісно, він міг десь вийти, а телефон забути в номері. А раптом у нього вкрали телефон? Або трапилося щось ще гірше? І Макса немає, щоб він придумав, як зв’язатися з сином…

Здається, я все ж задрімала, прямо там, у кріслі. Бо коли розплющила очі, то побачила, що Макс стоїть переді мною. Я зовсім не чула, як він увійшов. Його погляд здався мені стурбованим. 

— Дн дзвонив? — спитала я, сідаючи рівно і потираючи скроні, бо голова  все ще боліла. 

— Ні, — він здивовано поглянув на мене. — А що? Ти якась бліда, — додав він дещо стурбовано. — У тебе все добре?

— Голова болить, може, магнітна буря, — я встала, підійшла до нього і обняла. — Добре, що ти приїхав. Бо я тривожуся за Дена. Думаю. може не треба було відпускати його… Він щодня дзвонив, а сьогодні ніби крізь землю провалився…

Я відчула щось незвичайне, зразу навіть не зрозуміла, що мене насторожило. А потім стало ясно — від сорочки Макса я почула легкий аромат жіночих парфумів. Точно не моїх — це був легкий квітковий аромат, скоріше підлітковий чи молодіжний. 

— Зараз видзвонимо його через його друзів, — відповів Макс, дістаючи мобільний з кишені і шукаючи там якийсь контакт. А потім одразу приклав телефон до вуха. — Алло, Костю,  а Ден з тобою? — і поставив телефон на гучномовець, щоб я теж чула, що там.

— Так. він просто десь відійшов, — сказав Костя, але його голос прозвучав не дуже впевнено. 

Нє якщо цей зараз повернеться то вони зі вчора не бачились ахахаха ну але так він міг сказати що завгодно  я думала написати що поїхав додому. але ж він не знає напевно куди той пішов так але вони не щойно ото а вчора хм але міг обманути

— Він знову пив? — голос Макса звучав суворо.

— Ні, — цього разу, здається, Костя був щирий. — Він не пив взагалі, навіть пива. Не турбуйтесь, із Деном усе добре!

— Але тоді чому він не дзвонив матері зі вчора? — Макс зітхнув. — У вас точно нічого не трапилось? Я не буду сваритися, обіцяю. Але якщо потрібна допомога, краще скажи зараз.

 — Я скажу йому, щоб передзвонив, —   Костя знову був якийсь схвильований. — Зараз піду пошукаю…

— Добре, тримай нас в курсі, — Макс попрощався з Деном і поглянув на мене. — Невже знову напився?… А Макс прикриває?

 — Все може бути, — сказала я, а потм не втрималася, хоча й збиралась промовчати. — А чому від тебе пахне парфумами?

— Якими ще парфумами?— він трохи насупився. — Ніби мої звичайні. 

 — Жіночими, — сказала я. — Це точно не твої, твої я добре знаю…

— Ну може Полінині, секретарки. Ми півдня сиділи поруч, зводили статистику за півріччя, — Макс знизав плечима. — Але що з Деном. Це все якось підозріло. Вони з Костею коли разом, то разом весь час. А за його голосом мені здалося, що він щось приховує. 

 — Може, звернутись в поліцію? — на мої очі навернулися сльози. Якось так все навалилося — погане самопочуття, зникнення Дена, і цей запах парфумів… Я давно не почувалася такою безпорадною…

— Наталю, ну ти чого? — Макс, здається, розгубився. — Я зараз розберусь. Я всіх там поставлю на ноги. Заплачу кому треба, його швидко знайдуть в тому Львові, обіцяю. А потім насварю як слід. Буде в мене вдома сидіти місяць!

— Дякую, — сказала я, і цієї миті почула. що відчиняються вхідні двері. Це було так несподівано, адже ми з Максом обоє були вдома, а Ден у Львові… Хто ж увійшов до будинку?

МАКС

— Це ще що за фокуси? — я відсторонився від Наталі. — Я зачиняв двері зсередини. Стій тут, — і пішов до виходу зі спальні. 

Наталя не послухалась і побігла за мною слідом. 

Я вийшов з кімнати і пішов вниз. Чомусь відчував хвилювання. 

— Хто там? — сказав, входячи до вітальні, і побачив сина.

Він був побитий. Губа розбита, брова теж, під оком синець. Я був в шоці.

— Дене, що трапилось? — в шоці запитав я, підходячи ближче. — Що з твоїм обличчям? Невже це Костя тебе побив?

 — Ні. не Костя, — він відвертався, щоб не так падали в очі його травми. — Зі мною все добре, ти ж бачиш. Я піду зараз до себе…

— Але Костя сказав, що ти у Львові, я щойно дзвонив йому… Ти б ніяк не встиг… Що чорт забирай там трапилось? Ти пив? Я бачу, що пив… — сказав я засмучено. 

 — Так. я вчора випив, — він зітхнув. — Я знаю. що не повинен був… Тому приїхав додому. 

— Скажи нормально, що у вас трапилось? Ти не приймав? — додав тихіше. — Якщо приймав, треба їхати в клініку. Скажи правду.

 — Ні. — він сердито замахав головою. — Дайте мені спокій, я нічого не зробив, трохи випив, але то було вчора. Сьогодні я цілком тверезий. І не збираюся нічого приймати!

Наталя теж спустилась до нас, певно, почула, як Ден підвищив голос. Але син просто проскочив між нами на сходи і швидко піднявся нагору.