Глава 29. Максим

Вона вся тремтіла. Моя маленька дівчинка вся ніби стиснулась від страху. Я бачив, що вона дуже налякана. 

— Що сталося? — я не впізнав свій голос. Він був суворим, дуже. Тихим, але суворим. Я знав, що тому, хто налякав її, буде дуже погано. Сьогодні ж. — Розкажи мені все.

 — Роман Олександрович… Він викликав мене до себе і… — я не договорила і знову заплакала. 

— Він торкнувся тебе? — я ледь стримував свій голос. Тілом пройшла хвиля ярості. Якби зараз Стеф не була в моїх руках, в моїх обіймах, я б звернув шию Роману. Романа я, до речі знав. Бачились пару разів. — Що він зробив? Я вбʼю його…

 — Він нічого не зробив, — Стеф трохи заспокоїлася, принаймні стала говорити більш-менш зв’язно. — Я вирвалась і втекла. А він сказав, що я сама винна, посилала якісь сигнали… Чому він це сказав?

— Я його знищу, — процідив крізь зуби, пригортаючи її до себе, цілуючи в скроню, в щоку, куди дотягувався. Злість закипала з новою силою. Серце билось дуже швидко. Як він посмів торкнутись її… — Чуєш? Я його знищу, Стеф. 

Це не були жарти. Навіть не були слова, просто сказані згаряча. Я реально збирався знищити цю людину за те, що він так налякав її. Серце билось як скажене, не могло сповільнити цей темп. А що як вона б не вирвалась? Я б ніколи собі цього не пробачив…

 — Не треба, — вона вхопила мене за рукав. — Я не хочу, щоб з тобою щось сталося. Я кохаю тебе… Нічого ж не було, не йди до нього, будь ласка…

— Чому це? Що він мені зробить? Чорт, — я пригорнув її до себе. — Чорт… Чому я відправив тебе сюди… 

Я ще ніколи так не боявся за іншу людину. Як починав думати, що могло б статися… Все всередині хололо від страху. Цей страх паралізував мене. Не думав, що так взагалі буває. 

 — Він тобі нічого не зробить, а ти йому щось зробиш, і тебе посадять у в’язницю, — гарячково говорила вона. — Я цього не переживу. Давай я просто не буду більше там працювати… Хоча мені подобалося, і все виходило, але я не хочу, щоб у тебе через мене були проблеми…

— Я кохаю тебе, — не знав, чому зараз сказав саме ці слова. Вони вирвались якось самі. Прошепотів їй у вухо. Це було жалюгідно. Я не мав права. Я мав залишити її. Мав дати поштовх для розвитку і відпустити… Але зараз тримав її в обіймах і серце билось так часто, що я розумів, що кохаю її. Іншого пояснення цьому всьому просто не могло бути. Я кохав її…

— Я теж тебе кохаю, — прошепотіла вона. — Ти найкращий у світі… Я хочу, щоб ти це знав… Мені ніхто ніколи не буде потрібен, окрім тебе…

Якщо до цього моменту я думав, що маю покинути Стеф, що так буде краще для всіх, то зараз вперше замислився над іншим. Я маю покинути Наталю. Зізнатись їй в усьому. Сказати, що закохався. Вона засмутиться, буде мене ненавидіти… Але це буде чесно і правильно.

— Я не гідний тебе, — зітхнув тихо і торкнувся губами її скроні. — Але мені дуже добре з тобою. 

 — Ми завжди будемо разом? — тихо запитала вона, зазираюи мені в очі. — Правда?

— Я все ще старий для тебе, це не змінилось, — сказав на видиху. 

Чому, ну чому вона так сильно кохала мене? І чому я був такий щасливий від цього? Чому я не міг відштовхнути її? Їй було б в сто разів краще без мене… З кимось молодим. Неодруженим. Без дітей.

 — Ти зовсім не старий, — заперечливо похитала головою Стеф. — А я ще трохи подорослішаю, і тоді різниця у віці між нами буде майже непомітна…

— Тобі не можна було закохуватись у мене, — прошепотів кудись їй в шию.

Це був реально крик душі. Тільки зараз до мене дійшло, наскільки я ускладнив її життя. Навіть коли я кину Наталю… Як Стеф сприйме все, що сталося? Те, що я був одружений, те, що спокусив її? Чи пробачить вона мене?

 — Чому? Мені здається, ти призначений мені долею, я повинна була б зустріти тебе. Якби не зустріла, моє життя було б порожнім і не мало сенсу… — замислено промовила Стеф.

Моє теж. Якби я не зустрів тебе, моє життя так би й залишилось порожнім… Треба визнати це хоча б перед собою. І нарешті розрулити всю цю ситуацію. Раз і назавжди.