Глава 28. Стеф

— Стеф, зайди до Романа Олександровича, — він хоче тебе бачити, — сказала секретарка мого боса Настя. Роман Олександрович був його заступником. і їхні кабінети знаходились поруч. — А я побігла додому! Мене вже відпустили!

— Дякую, зараз зайду, — сказала я і попрямувала до кабінету заступника директора. 

До кінця робочого дня залишалося півгодини. Я подумала, що Роман Олексадрович хоче обговорити деталі завтрашньої наради, мені там доручили виступити з невеликою доповіддю, і я трохи хвилювалась з цього приводу. 

Постукала в двері і одразу почула запрошення заходити. Приймальня, яка розділяла кабінети начальника і його заступника. була порожня, Віктор Миколайович теж уже поїхав, тому в цьому крилі офісу взагалі нікого не було. 

— Добрий вечір, ви сказали мені підійти, — промовила я, коли увійшла до кабінету. 

— Так, — він кивнув на диванчик, що стояв біля стіни. — Сідай, Стефаніє. 

 — Дякую, — я сіла і запитально поглянула на нього, очікуючи, що він пояснить, з якою метою мене викликав. 

Він підійшов до мене і сів поруч. В руках в нього були якісь папери, але замість того, щоб щось казати мені, він відклав папери і поклав руку мені на ногу:

— Ти дуже гарна….

Я обережно відсунулась, все ще не розуміючи, що відбувається. 

 — Дякую, — повторила невпевнено. — Ви хотіли поговорити про завтрашню нараду?

— Не ламайся так, не вкушу… Тільки поцілую, — він облизнув губи і раптом навалився на мене всім тілом, вкладаючи на диван і підминаючи мене під себе. Його губи впились в мою шию несподівано, а руки полізли під блузку.

Мені стало дуже страшно. я не знала, що мені робити і немов заціпеніла. Але потім все ж отямилась. 

 — Відпустіть мене! — вигукнула, відштовхуючи його. — Я зараз закричу!

— Яка нервова… — він насупився, але дещо відсахнувся.

А я скористалась моментом і смикнула руку, швидко встаючи з дивану. 

 — Я розкажу про все Віктору Миколайовичу, — сказала, ледь стримуючи сльози. 

— Тільки спробуй. Я тобі такі рекомендації напишу, що ти ніде роботу не знайдеш. Ти сама посилала сигнали. Сама винна, — впевнено сказав він.

 — Я нічого вам не посилала! Якщо таке ще повториться, я заявлю в поліцію! — сказала вже сердито. Не думала що він звинуватить мене. Адже я поводилася скромно, одяг носила досить консервативний, і ніколи ні з ким не фліртувала. Я кохала Макса, більше ніхто мені не був потрібний. 

Він нічого більше не сказав, а я швидко вибігла з приймальні. Замкнулася в своєму кабінеті, відчуваючи, що вся тремчу. Я ніколи не почувалася такою наляканою. Страшно було відчинити двері і вийти — бо раптом він очікує у коридорі чи поблизу виходу?

Я взяла телефон і написала Максу. Він був єдиним, хто міг мені зараз домогти, міг забрати мене звідси. 

“Я в небезпеці, — коротко написала я. — Збери мене, я на роботі, в своєиу кабінеті, і боюся вийти…”

Він прочитав повідомлення одразу і тут же передзвонив мені. 

— Алло, Стеф? Я якраз в машині, мила, скоро буду, що трапилось?

Від нервової напруги я не могла вимовити жодного зв’язного слова, тільки заплакала у слухавку. 

— Мила, не відключай телефон. Я зараз приїду, чуєш? Все буде добре, я обіцяю.

Макс каже ще щось. А я слухаю його і все одно плачу. Не знаю, скільки це відбувається, але в якусь мить до кабінету стукають:

— Стеф, це я, відчини…

Я відчинила і кинулась йому в обійми:

 — Відвези мене додому, — прошепотіла ледве чутно…

***

привіт, якщо читаєте книгу і вона вам цікава, будь ласка, поставте їй сердечко. Дякую
Нові шматочки виходять щовечора о 20. Не забудьте додати книгу до бібліотеки)