Глава 27. Максим

Я все ще кохав Наталю. Сьогодні зрозумів це остаточно. Так, у нас були проблеми, і саме я в них винен. Я не говорив з нею, я пішов на повідку у своїх ницих бажань. Я був дуже винний перед нею, але все ж вірив, що ми зможемо з цим впоратись. Все, що мені треба, це покинути Стеф. І більше не відкладати цього. 

Однак спочатку я маю поговорити ще з деким. 

З Сергієм ми колись дуже тісно спілкувались. Та навіть до знайомства зі Стеф ми були доволі близькими приятелями, майже друзями. Але коли я перестав з ним спілкуватися, він, схоже, вирішив підкотити до моєї дружини.

Рішення прийшло спонтанно. Я покликав його в бар, а Сергій на диво легко погодився. 

Коли я ввечері виходив з дому після вечері, Наталя здивовано запитала:

— В тебе ділова зустріч? Так пізно?

— Ні, — я похитав головою. — Не зовсім. Зустрічаюсь з Сергієм.

Вирішив, що не буду цього приховувати. Все одно той потім може все розпатякати, тож…

— Є якась причина? — вона одразу насторожилася. — Щось трапилось?

— Ні, все добре, — я подався вперед і чмокнув її в губи. 

— Тоді йди, звичайно, — Наталя усміхнулась. — Тебе чекати чи лягати спати?

— Ну, думаю, буду десь за пару годин, — прикинув я. Зараз була восьма. — Десь об одинадцятій. 

 — Тоді почекаю. Почитаю книгу, якраз купила новий роман, та все не було часу з ним ознайомитись…

Я кивнув, ще раз поцілував її і вийшов з будинку…

***

Коли я зайшов до бару, то не одразу помітив Сергія. Довелось озиратись і шукати його поглядом. Знайшовся він за віддаленим столиком. Я пройшов до нього і сів навпроти. Він одразу налив мені віскі. Вже все замовив і без мене. Віскі, закуска, лимон. Вода, щоб розбавляти або запивати. 

Я взяв склянку і відпив гіркого напою. Тепло розлилось тілом. Тепло і терпкість. 

— Думаю, ти розумієш, чому я покликав тебе на цю зустріч, — я поглянув на колишнього друга.

— Здається, розумію. — кивнув він. — Я й сам хотів з тобою поговорити, та ти мене випередив…

— Вона — моя дружина, — я не став ходити навколо і одразу розставив кордони. — Про що саме ти хотів поговорити?

— Про те, що я не збираюся загравати до твоєї дружини. Ми з Наталею — просто ділові партнери. І друзі. Не ревнуй її, бо вона дуже переживає через це. Навіть хотіла піти з роботи і сидіти вдома…

Такого я не очікував. Знав, що вона не зрадить. Знав, що кохає. Але що готова відмовитись навіть від роботи просто щоб я не хвилювався… Чому ж ти така хороша? Я не заслуговую на тебе. 

— Я б ніколи не сказав їй залишатись вдома, — кажу впевнено. — Я і їй це казав. Мені не треба її контролювати. Я довіряю їй. 

— Я теж їй це сказав. Що ти кохаєш її і не захочеш, щоб вона була нещасливою. Робота дає їй впевненість у собі, вона не створена. щоб бути домогосподаркою. Тому я попросив її залишитися. Пообіцяв, що ніколи не скажу їй нічого, що могло б тлумачитися двозначно. Ми просто друзі, і так буде завжди. 

— Я зараз думаю, що ми з тобою перестали дружити саме через мої підсвідомі ревнощі, — сказав я замислено. — Я ж завжди бачив,  як ти дивишся на неї. Ти дивився на неї так ще з підліткового віку. Як я дивився.

Оце "дивився" в мене в минулому часі. Я розумів, що зараз я не дивився на Наталю так, як раніше. Але я сам у цьому винен. Я думав, що це можна буде виправити. Просто не бачити Стеф… Треба почати з цього.

 — Я був не правий. — він схилив голову. — Сподівався, що з часом, може, ваше кохання мине, і вона зверне увагу на мене. Але то були даремні сподівання. Бо Наталя кохає тільки тебе. І я маю перестати сподіватися. Я це зроблю, обіцяю. 

***
приаіт) поставте будь ласка книзі сердечко, якщо вам цікаво, що буде далі) ну  і не забудьте додати книгу до бібліотеки, щоб не загубити, оновлення щодня)