Глава 23. Стеф

— Віктор Миколайович сказав, що я добре справляюсь, і що, можливо, в кінці місяця мені дадуть премію, — похвалилася я. 

— Ти молодець, — Макс переплів наші пальці. Дивився на мене так… Хоч він ніколи і не казав мені, що він закоханий, я чомусь не сумнівалась, що так воно і було. 

— Я дуже стараюся. Не хочу, щоб вважали, що ти за мене попросив, тому мене й узяли. Мені хочеться, щоб він не пошкодував про своє рішення… Сьогодні на виставці мене навіть запрошували у іншу фірму, сказали, що потрібна секретарка, але я не захотіла підводити Віктора Миколайовича. І тебе…

— Хіба робота секретарки краще за роботу еколога? Я думав, секретаркам платять менше, — Макс зазирнув мені в очі. — Але якщо тобі щось хочеться, ти можеш це робити. Це твоє життя.

  — Тобі, мабуть, було б неприємно, якби я працювала секртаркою, — сказала я. 

Він трохи розгублено глянув на мене, а потім на його обличчі я побачила розуміння.

— Ну, якщо ти про те, що якийсь владний бос буде до тебе приставати… — він на секунду замовк, але потім все ж продовжив, стиснувши мою долоню ще трохи сильніше: — Так, певно, я б ревнував. 

 — Я не хочу, щоб ти ревнував, — мені так хотілося, щоб він поцілував мене ще раз. 

Макс ніби почув мої думки, бо облизнув губи. Я бачила, що він ніби весь час трохи стримує себе, і  мені хотілося, щоб він не робив цього. Але тут, де могли з’явитися люди, це могло бути недоречно. 

— Може, ти зайдеш до мене після виставки? — запитала, теж облизнувши губи. 

— Стеф… — сказав він на видиху і все ж подався вперед.

Зімʼяв мої губи поцілунком.Цілував так, ніби ще ніколи не цілував. Ніби це було те єдине, що йому було зараз потрібно. Але і відірвався від моїх губ він так само рвучко. 

— Треба попрацювати. Сьогодні, завтра. Я не зможу думати про роботу, ні про що не зможу, якщо піду до тебе… — сказав він тихо. 

 — Зрозуміло, — мені стало сумно. Подумала, що мабуть, уж трохи набридла йому. Може, він навіть соромиться мене, бо інакше б познайомив з якимись своїми друзями,  колегами. Адже не сам він тут…

— За два дні, — він трохи стиснув мої долоні. — Коли виставка завершиться. Я б хотів провести з тобою день чи два. 

Від мого суму умить не залишилось ані сліду. 

 — Так, добре, — усміхнулась я. — Буду дуже рада!

***

Коли я прийшла додому. то майже відразу почувся телефонний дзвінок. Дістала мобільний і побачила. що дзвонить батько. Я не хотіла спершу відповідати. але телефон все дзвонив і дзвонив. і я стривожилась. ПодуМала. раптом у них щось трапилось? Мама захворіла? Не витримала і відповіла.

— Алло, тату. у вас все добре? — запитала схвильовано. 

— Нарешті взяла слухавку, — сказав він суворо. — Стефаніє, досить грати в свої ігри. Повертайся додому негайно. 

— Я влаштувалася на роботу, — сказала я. — Тому повернутися не можу. Постараюсь трохи пізніше приїхати в гості, якщо знатиму, що ти не будеш сваритися. 

— Де саме ти зараз знаходишся? — запитав батько. — Я хочу знати точну адресу. Я сам приїду до тебе завтра ж!

***
привіт, буду вдячна за сердечко книзі) ну і не забувайте додати її до бібліотеки, якщо вам цікаво) оновлення щодня