Глава 22. Максим. Так не мало трапитись..

Я хотів зустрітись із Стеф, я вже запросив її. Наталя не мала сюди прийти, як так вбіса сталося? Я почав прокручувати в голові варіанти. Стеф мала прийти десь за півгодини. Я встигну спровадити Наталю додому? Якщо кудись піду з ними, то навряд. Але відпускати її з Сергієм… Чорт, як таке могло зі мною трапитись?

Я маю кинути Сьогодні ж. Зараз же. Просто скажу їй правду. І все. 

— У мене одна важлива зустріч десь за півгодини. Тож можете сходити вдвох, — я підтиснув губи. 

 — Може, ми почекаємо? Ця зустріч надовго? — запитала Наталя, продовжуючи триматися за мою руку. 

— На вулиці холодно, сходіть повечеряйте. Я, на відміну від Сергія, прийшов сюди працювати, а не розважатись. Тож пробач, Наталю, — я зітхнув. 

Розіграти карту ображеного було ницо… але що мені залишалось?

Вона зітхнула:

 — Ну що ж, не хочеш — не треба. Підемо удвох, — вона повернулась до Сергія. — Де тут можна перекусити?

На мене не дивилася, схоже, не на жарт образилась. 

Але реально я теж образився. З якого дива вона прийшла з ним? І ще й хотіла, щоб ми вечеряли всі разом? Певно, це мені покарання зверху за те, що я ніяк не порву зі Стеф.

— Тут є смачні шашлики в перших павільйонах. Там і сидіти можна, воно крите, хоч їжа все одно вулична. Чи підете в ресторан десь неподалік? — я намагався, щоб мій голос звучав якомога більш байдуже.

 — Сергію, куди підемо? — Наталя ніби спеціально ігнорила мене. 

— Цю твою новеньку червону помаду краще вигуляти в ресторані, — він підморгнув їй. 

Я закотив очі. Що ще за спектакль? Вони ніби знущались з мене. Знала, що я не люблю, коли вона фарбує губи червоним, вона так виглядає дешево. Ображеного я біільше не грав, я ним був. 

 — Добре, я теж за ресторан, — вона взяла його під руку. — Бувай, Максе, — кинула через плече, і вони пішли. 

Я відкрив мобільний, вдаючи, що знову поринув у роботу, хоча коли вони відвернулись, то  провів їх поглядом, аж поки не загубив у натовпі. 

І саме в цю мить від Стеф прийшло повідомлення…

***

Коли я підходив до місця зустрічі, серце билось дуже швидко. Я мав зупинити все це зараз. Сказати їй всю правду, або просто сказати, що більше ми не будемо бачитись. Зробити щось, щоб відштовхнути її. 

Але щойно я зайшов за ріг і побачив її в легкій світлій сукні, з розпущеним по плечах волоссям, всі ці думки ніби вивітрились з голови. 

— Привіт! — вона замахала мені рукою. 

— Привіт, — я підійшов ближче.

Руки самі потягнулись до її долоней, а за мить мої губи накрили її. Все виходило якось само собою. Дихання збивалось, серце билось частіше. Я стискав її долоні трохи сильніше, ніж треба. Мені не хотілось залишати її. Коли я торкався її, я відчував це максимально гостро. Я не хотів йти. 

 — Тут так гарно, — сказала Стеф. — Але поки я не зустріла тебе, мені ніби чогось бракувало… Тільки коли ти поруч, я щаслива…

Кляті гормони… Це просто тому що вона дуже красива. Більше нічого. Я не відчуваю нічого подібного до того, що вона казала… Не відчуваю. І крапка.

— Ти гарна сьогодні, — безпечні слова. Порожні і безпечні. Правдиві, але не повністю. Поглядом я просто поглинав її. Це було так дивно, але в той самий час так природньо. Поруч із нею мені завжди хотілось цього. 

 — Дякую, — вона усміхнулася своєю чарівною, трохи наївною усмішкою. — Мені так багато хочеться тобі розповісти! Про мою нову роботу, і все інше…

— Розказуй, — кивнув я.

Роби що завгодно, тільки відволічи мене. Щоб я не дивився на твої губи. І не хотів їх зімʼяти своїми знову і знову. Щоб не хотів тримати тебе за руку. Щоб не хотів обіймати. Щоб взагалі не хотів торкатися. Зроби щось… Тільки не дивись цим поглядом, від якого я і сам не можу відірвати очей… Бо, здається, скоро трапиться щось погане. Так не мало трапитись…

***

привіт, якщо вам цікаво, що буде далі, не забудьте додати книгу до бібліотеки

також, якщо вам цікаво, буду вдячна за сердечко книзі