Глава 18. Наталя

Коли Сергій сказав мені, що нам доведеться жити в одному номері, я відчула занепокоєння. 

— А точно немає більше ніяких варіантів? Може, якийсь інший готель? 

— Наталю, там дві кімнати, тож не переживай, я посплю на дивані, нічого страшного в цьому не бачу. Чи тобі так буде все одно некомфортно? — він зазирнув мені в очі.

Мені було незручно казати, що некомфортно. Адже він завжди дуже добре ставився до мене. Ніяких приставань чи  двозначних натяків не дозволяв собі. 

— Добре, — зрештою погодилась. — Але Максу краще про це не казати, бо він може не так зрозуміти. Він досить ревнивий…

— Без проблем, — він знизав плечима. — Ходімо покладемо речі і сходимо повечеряти?

— Давай, — я усміхнулася, намагаючись згладити незручність, що виникла між нами. — Куди підемо? 

— Я памʼятаю, що ти любиш суші, — Сергій мʼяко усміхнувся. — На минуле день народження ти не захотіла святкувати в нашому ресторані і пішла з чоловіком та сином в суші-бар. А в Києві є найкращий суші-бар в Україні. Можливо, Максим тебе водив туди? Ви ж з ним їздили до Києва майже щороку… Називається "Egersund". Зʼїздимо туди? Водія брати не будемо, хай відпочине з довгої дороги. 

— Так, давай, я не проти…Максим не водив, він не дуже полюбляє суші, йому подобається класична кухня. 

— Ну, тоді тим паче ти маєш там побувати!...

***

—...Знаєш, я завжди йому заздрив. Ще тоді, коли ми були практично дітьми, коли познайомились з тобою, — сказав Сергій, коли ми вже сиділи в ресторані і пили Просеко, очікуючи на наші суші. 

— Чому заздрив? Ти не менш успішний і, мабуть, ще більш талановитий, ніж він. Просто у Макса більше розвинуте вміння піарити себе, а ти завжди тримався в тіні…

— Ну, справа не в успішності, точніше, не в тій "успішності", про яку ти говориш. Коли ми з ним познайомились тобою, він перший проявив ініціативу і почав залицятись до тебе, а я тоді навіть не спробував, — він відпиває шампанське. 

— Але ти мені одразу сподобався, — сказала я і поспішно додала. — Ти для мене найкращий друг. 

— Треба було тоді спробувати, ризикнути. А я ніколи не був ризиковим, — він поглянув на мене. — Але ти варта цього. Будь-якого ризику. Шкода, що я не зрозумів цього тоді.

Я навіть не знала, що відповісти. Сказати, що він обов'язково знайде свою “половинку” — це було б надто банально. Я лише торкнулася його руки, стараючись цим показати, що розумію його. 

— Пробач, що вилив на тебе все це, — він переплів наші пальці. — Ти нічого не маєш казати, я знаю, що ти кохаєш його, завжди кохала. Тільки посиди зі мною так трохи, добре? 

— Звичайно, — сказала я. — Вибач, що я обрала його. Але ти для мене все одно дуже близька людина. Я б хотіла, щоб так було завжди... 

***

Коли ми зайшли до готельного номеру, я старалася триматись невимушено. 

— Тут гарно, — сказала, озираючись навкруги. — Ти що, взяв найдорожчий номер? 

— Підійди до вікна, тоді зрозумієш, чому я взяв саме цей номер, — він скинув з себе піджак і розпустив краватку. Я тільки зараз помітила, що на вечерю він вдягнувся доволі "парадно", певно, тому що збирався сказати мені те все. 

— Який чудовий краєвид! — з вікна справді було видно Дніпро, це нагадувало якусь картину и рекламну листівку.  — Мені дуже подобається Київ, і я рада, що приїхала сюди з тобою, — мені захотілося його підбадьорити. 

— Радий, що тобі подобається, — Сергій трохи сумно усміхнувся, а потім сказав: — Підеш до душу перша? Можемо потім подивитись якийсь фільм. Як друзі. 

 — Так, я швиденько, а ти підбери щось, ти знаєш мої смаки…