Глава 16. Стеф

Мені дуже хотілося, щоб він залишився. Я розуміла, що, може,  він звик жити сам і не варто так різко зближуватися. Не хотіла, щоб він подумав про мене, наче я нав’язуюсь йому або хочу одружити на собі. Просто хотілося, щоб він залишився.

— Коли ти запрошуєш, я просто не можу відмовитись, — сказав тихо, переплітаючи наші пальці. — У мене від тебе якась залежність…

— Це погано чи добре? — я усміхнулася. 

— Не знаю, — він торкнувся вільною долонею моєї талії і зазирнув в очі. — Але коли ти поруч, мене дуже сильно тягне до тебе. А коли ти не поруч, я все одно думаю про тебе. 

— Я теж думаю про тебе, — відповіла я. — Але мені трохи незручно, раптом ти подумаєш, що я занадто випереджаю події? Може, не потрібно так поспішати… Але я щаслива, бо ти поруч…

— Стеф… — він подався вперед і торкнувся губами моїх губ. Спочатку мʼяко, але потім поглибив поцілунок. 

Я відповіла на поцілунок, відчуваючи як серце завмирає в передчутті…Хотілося, щоб ця мить ніколи не закінчувалась…

— Ходімо, — він насилу відірвався від моїх губ і ми все ж пішли до підʼїзду. 

В ліфті він тільки стискав мою руку, але щойно ми зайшли до квартири, то він знову поцілував мене. Він цілував мене всю дорогу до спальні, а потім, коли ми зайшли туди, вклав на ліжко і почав повільно цілувати в шию. Його руки тим часом ковзали по моєму одягу, розстібаючи всі гудзики та блискавки. Він торкався ледь-ледь, ніби стримував себе, а мене від цих майже невинних дотиків плавило ще сильніше. Я тремтіла в його руках, хотілось, щоб це ніколи не закінчувалось. Його губи опускались все нижче. В якусь мить я навіть хотіла його зупинити, було дуже соромно, але він тільки усміхнувся і продовжив. 

 — Я кохаю тебе, — вирвалося в мене мимоволі. Повторювала ці слова знову і знову, і на моєму обличчі зʼявилася солодка усмішка. Я відчувала себе найщасливішою людиною у світі…

***

Вранці ми сиділи на кухні і пили чай. 

— Трохи хвилююся через те. що мені зараз треба йти на нову роботу, — зізналась я. 

— Я впевнений, що в тебе все вийде, Стеф, — Макс торкнувся моєї долоні. — Ти працьовита і відповідальна. А це головне. 

— Дуже хочеться, щоб вийшло, — сказала я. — Щоб ти міг пишатися мною. Я не хочу ні від кого залежати — ні від батьків, ні від тебе, хочу сама всього досягти. 

— Це хороше бажання і я в усьому тебе підтримаю, — він взяв мою руку і торкнувся губами пальців. — От побачиш, все буде так, як ти захочеш. А ввечері відсвяткуємо…

***

У відділі кадрів мене прийняли приязно. Усміхнена жінока років сорока оформила всі документи, а потім провела мене до керівника. На його дверях висіла табличка “Віктор Красовицький. директор.”

— О, ви і є та сама родичка, про яку мені казав Максим, — він усміхнувся. — Доволі юна, скільки вам років?

 — Так, це я, — я усміхнулась. — Дев’ятнадцять. але я навчаюся заочно. І вже працювала в магазині вин. 

— Зрозуміло, — він кивнув, якось оглядаючи мене при цьому з ніг до голови. Його погляд пронизував, він ніби сканував мене. — Ходімо, я спочатку розповім вам про фабрику і як тут все працює…

Я спочатку трохи переживала, але врешті-решт Віктор дійсно розповів мені про завод. 

—...Отже, у нас більше пʼяти тисяч гектарів виноградників, і все це переробляється тут. Щороку ми даємо на збут близько трьох мільйонів пляшок… У нас дуже велике виробництво, одне з найбільших в Одесі. Друге, якщо врахувати Максима, того, хто і порекомендував вас сюди, ми призери багатьох конкурсів, і скоро поїдемо на виставку, — він уважно поглянув на мене, а потім різко перевів тему: — То хто він вам? Максим…

***

Що думаєте, як відреагує Стеф?