Глава 15. Максим. Ніяких "поцілувати"...

“Привіт, — відповіла вона. — Так, дуже дякую! Я в вині розбираюся, ну, звісно не експерт, але дещо знаю. Це те, що треба для мене. Скажи своєму другові, що я буду дуже старатися!”

"Я не сумніваюсь, що будеш. Зараз відправлю тобі контакти його ейчара. Подзвони туди і домовляйся. Але про мене там ні слова. Я для них просто знайомий твоїх знайомих, не треба, щоб вони надто трусились над тобою, ти ж хочеш всього досягти сама, правда?" 

“Так, звичайно. я нічого про тебе не скажу. Хочу, щоб ніхто не вважав. що я прийшла “по блату”.2

Я усміхнувся, коли прочитав її повідомлення. Стеф здавалась мені просто ідеальною. Чистою, доброю, справедливою… Я таких хороших людей, як вона, в житті мало зустрічав, особливо останнім часом. 

"У тебе все вийде, Стеф. Подзвони їм, а потім розкажеш мені, як все пройшло."

Подумав про те, що Наталя сьогодні поїхала… Мене буквально мучила ломка, я хотів побачити її. Не думав, що можна бути таким залежним від людини, щоб буквально на фізичному рівні відчувати, що тобі її не вистачає. Але за моїм планом мені навпаки треба було триматись від неї подалі.

“Так, звичайно, розкажу. Ти не приїдеш до  мене в гості?” — вона поставила смайлик, що підморгує. 

Вона ніби читала мої думки. Блін, та більш за все я хотів приїхати до неї. Зірватись прямо зараз, забивши на всі справи, взагалі на все, і приїхати. Торкнутись її, побачити. Поцілувати… Так, стоп. Ніяких "поцілувати". Я мав відсторонитись від неї. 

"Я сьогодні їду на мій завод, там якась проблема. Певно, цілий день до самого вечора буду працювати, бо не можна щоб виробництво стояло, кожна зайва година простою — це втрата грошей." — написав я.

А коли побачив, що вона прочитала повідомлення, одразу додав:

"Але можемо прогулятись ввечері."

Видихнув повітря. Чорт, ну чому це все відбувається зі мною? Чому я так хочу побачити її? Хай буде напівміра… Бачити можна. Торкатись поза межами спальні — теж… Але не більше.

“Так, давай прогуляємося, покажеш мені місто,” — відповіла Стеф. 

***

Я припаркував машину у сусідньому дворі, а потім пішов до підʼїзду, написав Стеф, що вже підходжу і коли був там, то вона якраз виходила.

На ній була червона сукня і зверху накинутий джинсовий жакет. Вона виглядала дуже елегантно, була ледь-ледь нафарбована, а волосся вільно розпущене по плечах.  

Той, хто створив червоні сукні з вирізом, був генієм, але і знущався знатно, якщо врахувати, що мені було не можна її торкатися. Я підійшов ближче і все ж не стримався: торкнувся кінчиками пальців її долоні і подався вперед, мазнувши губами по її щоці. Швидко чмокнув, як дитину. Так можна, інакше — ні. 

— Привіт, дуже гарно виглядаєш, — все ж не втримався від компліменту. — Вже обжилась? Тобі всього вистачає? 

— Так, все чудово, — вона усміхнулася. — Дзвонила щодо роботи, сказали прийти завтра вранці. 

— Прекрасно, — я теж усміхнувся. 

Погляд ковзнув до її долоні. Вона була так близько, буквально в парі сантиметрів від моєї. Чомусь серце билось часто, надто часто для такої тривіальної ситуації. Чому поруч із нею я завжди почувався, як малолітка? Це все ще залишалось для мене загадкою. 

— Куди хотіла б сходити? — все ж не стримався і переплів наші пальці. Це нічого не значило, це був майже дружній жест, але серце почало битись швидше від одного такого "дружнього" жесту.

— Куди ти хочеш, — вона дивилась на мене широко розплющеними очима. 

— Я б хотів прогулятись. Можна до моря, знаю одне малолюдне місце, — сказав ці слова і одразу ж пожалкував. Ну яке, нафіг, малолюдне місце? Я мав бути з нею тільки на людях, щоб не дозволити зайвого. Хоча… Може воно і правильно, щоб нас не побачили якісь мої знайомі… 

— Добре, я люблю море, — сказала вона.  — Тоді ходімо, розкажи мені трохи про цей завод, де я буду працювати. Мені цікаво…

***

Зі Стеф я міг говорити про що завгодно і вона уважно слухала. Здавалось, їй було дійсно цікаво все, що я їй розповідав. До малолюдного місця я її так і не повів… Завів на шляху туди до маленького ресторанчику на самому березі моря і ми повечеряли, а потім вирішив, що час вести її додому. Так як ми ходили пішки, дорога зайняла трохи часу і коли ми вже повернулись, на вулиці було темно. 

Біля самого підʼїзду я зазирнув їй в очі. Знов побачив там це безмежне кохання і обожнювання. Це було неправильно. Я вчиняв погано. Але усмішка сама собою зʼявлялася на обличчі, коли я бачив, що вона щаслива поруч зі мною.

Стеф тихо запитала:

— Зайдеш до мене?...

***

що думаєте, встоїть?