Глава 14. Максим

Я відчував себе паршиво, як ніколи. Чому, ну чому я не зміг вчора втриматись від чергового переходження межі зі Стеф? Коли Наталя дивилась на мене своїм закоханим поглядом, коли торкалась мене вчора… Чорт, ну чому все це трапилось зі мною? Вона поїхала рано вранці, а я, хоч і чув, як вона встала, прикинувся, що все ще спав. Жалюгідне видовище, та і я сам зараз був жалюгідний. 

Я маю залишити Стеф. Іншого виходу просто немає. Маю віддалитись від неї, допомагати, поки вона не віллється в ритм Одеси, поки не обживеться. А потім зовсім зникнути. Але якось так, щоб все це було їй не дуже боляче. 

Може, вона зустріне якогось молодого хлопця і переключиться… Дівчата в її віці закохуються кожен тиждень. Треба відправити її в універ, бажано, на очне. Хоча ну блін, який нормальний хлопець навчатиметься на екологічному факультеті? Та і сама Стеф не хоче йти на очне, хоче працювати. А з врахуванням того, що я маю покинути її, це теж правильно. Їй потрібна стабільність. 

Точно, робота. Я мав домовитись про роботу для неї. Обовʼязково зроблю це сьогодні… Вона трохи стане на ноги і тоді я скажу їй, що надто старий для неї і що нам краще бути тільки друзями.

Хоча, коли думав про те, що більше не зможу торкнутися до неї, не зможу побачити той її закоханий погляд, мені ставало сумно. Але це егоїстичні думки. Я не маю давати їй закохуватись в мене ще більше. Вона дуже хороша дівчинка. 

На роботі день проходить якось ніяк. Я на автоматі розбираюсь з паперами, їду на завод… Там, до речі, дійсно виявились певні проблеми. От зі мною часто бувало подібне: варто було обманути когось і те, що було обманом, ставало правдою. Зараз цей закон підлості знову спрацював. 

По дорозі до заводу подзвонив одному своєму знайомому, не дуже близькому, скоріше, далекому. Це був Віктор Красовицький, власник мережі конкуруючих заводів. За ним був боржок, якось я дуже виручив його, і от тепер я хотів, щоб він цей боржок повернув.

— Алло, Вітю, привіт, — сказав я в слухавку, щойно він відповів. — Є хвилинка? 

 — Привіт, — відповів він. — Так, кажи, що хотів.

— У мене тут один приятель попросив влаштувати доньку його друзів на роботу. Вона студентка, еколог. Навчається добре, на заочному. Хоче працювати по спеціальності. Але я не хочу брати її до себе, щоб потім приятель не образився, якщо вона раптом не буде справлятись і доведеться її звільняти, — придумав я на ходу. — Я пообіцяв допомогти з працевлаштуванням, але з умовою, що далі вже все буде залежати від неї. У тебе часом немає вакансії? Щось таке, щоб вона допомагала, не була головною. 

 — Ну, можу взяти її помічником еколога, — сказав він, трохи подумавши. — Якраз маю там вакансію, якщо вона буде добре працювати, то чому б і ні. Головне, щоб  відповідально ставилась до роботи, не прогулювала. 

— Ну, якщо буде прогулювати, звільниш. Я не буду навіть цікавитись, як вона там. Мене попросили влаштувати, це зроблю, а далі хай сама. Дякую, тоді даси мені контакти до кого вона має звернутись? — запитав я. — Передам моєму приятелю. 

 — Так, зараз скину номер телефону моєї спеціалістки по кадрах, хай телефонує їй. Вона скаже коли й куди підійти для оформлення на роботу. 

— Дякую, виручив, — я усміхнувся, хоч він того і не бачив. — Треба буде випити якось разом. Ти будеш на виставці вина в Коктебелі за два тижні? Чи тільки відправиш своїх людей? 

 — Буду, — відповів він. — Давай десь пересічемося і вип’ємо, я тільки за.

— Тоді домовились. Зідзвонимось вже ближче до виставки, до зустрічі…

Щойно я завершив розмову, одразу вирішив написати Стеф:

"Привіт. Я поговорив з приятелем, він готовий взяти тебе помічницею еколога на завод з виготовлення вина. Для тебе, я так розумію, вино трохи знайома тема, бо ти ж підробляла в магазині вина в своєму містечку?" 

***

буду вдячна за сердечко книзі, якщо вам цікаво її читати =)