Глава 9. Макс. Мила і хороша дівчинка.

Коли ми зайшли додому, Наталя вже чекала на нас. Щойно побачила Дена, вона підбігла і обійняла його. 

— Що трапилось? — вона дивилася на мене. — Йому стало погано?

— Перепив, — сказав я, не хотів вдаватись в деталі, хоч і думав, що він більше ніж перепив. — Я відведу його до кімнати.

— Тату, я хочу спати, — одразу втрутився Ден.

— Давай я дам тобі абсорбент, — сказала Наталя. — Треба очистити організм. 

— Не люблю ваші таблетки, — відмахнувся син.

— Наталю, принесеш до кімнати ліки, я поки доведу його, — сказав я дружині.

Вона кивнула, а ми з сином пішли до сходів і до його кімнати. Коли я вклав його на ліжко, він сказав:

— Ти дуже сердишся на мене?

— Мама дуже переживає… Ти так і не відповів тоді, відключився. Ти приймав щось?

— Одну таблетку, всі пробували, це не наркотики ..

— А що ж, якщо не наркотики? — я насупився. — Якщо щось таке знову повториться, я посаджу тебе під домашній арешт.

— Добре, я не буду. Але мамі не кажи…

— Добре, — я кивнув.

В цю мить до кімнати зайшла Наталя. Вона дала сину таблетку, а потім сіла біля нього і гладила по голові, коли він заплющив очі. Я тихо вийшов з кімнати і саме в цей момент Стеф написала мені. 

Я маав відштовхнути її, але виходило не дуже. Її ніщо не лякало. Треба було сказати, що я одружений, тоді вона б точно мене покинула. Але чомусь я не міг цього зробити. 

Коли вона сказала, що має йти, я подумав, що вона образилась, але не став нічого писати.

Наталя повернулась від сина, ми лягли спати, але сон не йшов мені в голову. Я бездумно гортав стрічку в інсті, аж поки не отримав ще одне повідомлення від неї:

“Мені так погано, — писала вона. — Батько прочитав наше листування, вдарив мене і відібрав телефон…”

Я очікував почути багато що, але не це.

"Що значить "вдарив"?" — перепитав я. Я сам був батьком і просто не уявляв, що батько може вдарити доньку. 

Вона надіслала фото і я побачив що на її обличчі справді є слід удару. 

“Отак,” — написала вона.

"Він раніше тебе бив? А що твоя мати?"

Серце почало битись сильніше, швидше. Я відчув страх. 

“Пару разів було таке. А мама його боїться. Він і її може вдарити…”

"І що тепер буде? Що з телефоном?"

“Телефон у нього, я пишу з компа. Але він може прочитати це з телефону, і забере комп також. Що мені робити?”

"Ти можеш забрати його? Телефон. І ще одне… У тебе є банківська картка?"

В голову прийшло дуже дивне рішення. Я хотів не спілкуватись з нею. Але залишити з батьком, який її бʼє, я не міг. 

“Є, — написала вона.  — Але в мене немає грошей…”

"Збери документи і забери телефон. Вночі, коли вони заснуть, викличи таксі до Одеси. Я дам тобі адресу готелю, таксі має привезти тебе туди. Гроші покладу на картку."

“А що я робитиму потім?” — запитала вона. 

"Завтра я перевезу тебе в одну зі своїх квартир, можеш жити там, скільки захочеш. Я не хочу, щоб він тебе скривдив ще раз."

“Дякую,  — відповіла вона.  — Я знайду роботу і поверну тобі гроші!”

Чому вона була такою хорошою? Наївною, доброю, милою? Чому не ненавиділа мене за те, що я скористався нею? Вона ж вже все зрозуміла… 

Коли думав про Стеф зараз, то розумів, що вчинив з нею як останній негідник. І ніякі квартири в Одесі не допоможуть це змінити. 

"Мені від тебе нічого такого не потрібно. Я просто хочу допомогти, Стеф." — певно, мої слова звучали сухо, але що ще я мав писати в цій ситуації?

“Я не хочу жити за твій рахунок. Влаштуюсь десь офіціанткою чи продавчинею. Я все одно навчаюся заочно, це не завадить навчанню…”

Така мила і хороша дівчинка… Мене мучила совість за те, що я зробив з нею. Вона мала закохатись в якогось хорошого хлопця-студента, свого однолітку, а не в одруженого мене. Я мав тримати себе в руках. Не піддаватися спокусі…

Я мав просто перестати з нею спілкуватися… Мав зробити це заради всіх нас. Але я не міг. Просто не міг так вчинити. Не міг залишити її з тим чудовиськом, який її бив.

"Добре, зробиш, як хочеш, будеш платити за світло і тому подібне сама, коли вже платіжки прийдуть", — я поставив смайлик. Не сказав, що там наперед десь на півроку проплачено. Але вона того не знає.

“Дякую, ти дуже виручив мене!” — написала Стеф. 

"Напиши, як сядеш в таксі. А до того сфоткай номер машини. Вже пізно, мало які люди їздять маленькими темними вуличками…" 

***

Привіт, що думаєте?