Глава 8. Стеф

Я розуміла, що мені не потрібно продовжувати це листування. Ми з Максимом занадто різні люди, різні у всьому — у нас різний вік, соціальний статус, інтереси, друзі…Та одна ніч нічого не значить, мені потрібно забути його. Але я не могла цього зробити. Чи не хотіла? 

“Привіт, — написала цього вечора. — Мені стало якось сумно я я вирішила написати тобі. Може, це невчасно? Але в мене вже якась залежність від тебе… Коли не бачу твоїх повідомлень, відчуваю тривогу…”

"Привіт, — відповів він. — У мене сьогодні теж якийсь такий дурний день. Багато чого відбулось, і все якось не так, як я хотів би. Але коли побачив твоє повідомлення, стало трохи краще. Це дивно." 

“Я дуже хочу, щоб у тебе все було так, як ти хочеш, — я поставила смайлик. — Ти дуже хороша людина. Я впевнена, що всі проблеми скоро завершаться. Можливо, ти колись ще приїдеш до нашого міста? Я буду рада зустрітися.”

"Того разу… Ти не шкодуєш? Я був надто наполегливим?" — відповів він після хвилинної перерви. 

“Ні, я не шкодую. Я зрозуміла, що мріяла про тебе все життя. І дуже щаслива, що тебе зустріла, хоч і ненадовго”, — відповіла я. Написала ще “Я кохаю тебе”, але мені стало соромно і це останнє речення я не відправила. 

"Стеф, не можна бути такою довірливою… Блін. Але мені дуже приємно це чути. Я теж радий, що ми зустрілися…"

Я відчула, як в ньому ніби боролися два якихось різних Максима. Один хотів мене відштовхнути, а іншому я подобалась.

“Я не така довірлива, як ти думаєш, — написала я. — Не стрибнула б у ліжко першого-ліпшого оловіка. Я просто відчула. що ти мій. Призначений мені…”

"Я весь час думаю про тебе, хоча і не вважаю, що це все — хороша ідея…"

“Чому? — запитала я. — Що заважає нам побачитися знову?”

"Ти така молода, у тебе все життя попереду. Ти можеш зустріти нормального хлопця свого віку і все таке…"

“А якщо мені більш ніхто не потрібен, крім тебе? Мабуть, я налякала тебе. Твої знайомі не схвалили б наших стосунків, подумали б, що я полюю за твоїми грошима. Проблема в цьому?”

"Стеф, мені майже сорок, ну добре, тридцять вісім. А тобі вдвічі менше. Ти красива, за тобою хлопці будуть табунами бігати… Може, вже бігають."

“Вони мені нецікаві. чесно… Мої однолітки якісь недалекі, у їхніх головах лише розваги…”

"А що в твоїй голові?" — несподівано запитав він.

“Мені б хотілося мати гарну сім’ю, — написала я. — Будинок, дітей, люблячого чоловіка…”

отут можна обірвати щоб мати покликала? А батько пориється в тел і вона повернеться і скандал? ага 

— Стеф, ну що ти там так довго сидиш? Ти обіцяла сходити до погреба і принести мені овочі! — гукнула мама. 

Я швиденько написала:

 “Вибач, зараз маю йти, я потім напишу.”

Поклала телефон на стіл і вийшла з кімнати. Поки принесла овочі, поки мама почала мене розпитувати про навчання, минуло трохи часу. А коли я повернулася до своєї кімнати, то побачила там батька з моїм телефоном у руках. Серце одразу перестало битися, а потім закалатало з подвоєною силою. 

— Стеф! Як ти це поясниш? — він почав розмахувати телефоном перед моїми очима. — Я казав тобі, ніяких чоловіків! Ти ще мала! 

— Не можна брати чужий телефон! — сама не знаю, де взялася в мене хоробрість це вигукнути. 

— Ану закрий рота! — він різко вліпив мені ляпаса, я навіть не встигла зреагувати. Сила удару була такою, що я аж впала. Щока гуділа, на очі навернулись сльози.

Наші голоси привернули увагу мами. Вона стояла на порозі, злякано переводячи погляд з мене на батька і назад.

 — Що трапилось? — спитала вона напруженим голосом. — Сергію, ти її вдарив?

— Вона переписується з якимось мужиком! Він вдвічі старший! — гримнув батько. — Я забираю її телефон! Буде під домашнім арештом!

Я плакала, закривши обличчя долонями. Мені було так соромно і образливо.

 — Він хороший, — сказала я, дивлячись на маму. — Ну й що, що старший, тато теж старший за тебе!

— Я старший за твою матір всього на три роки! — знов вибухнув батько. 

 — Ви весь час сваритесь — між собою і на мене! Різниця у віці ніяк не впливає на те, чи щасливі стосунки!

 — Стеф, тобі ще рано мати стосунки, — сказала мати. — Спершу закінчиш університет, знайдеш роботу, тоді й думай про особисте життя!

 — Все, я не бажаю більше слухати твою дурню! — гримнув батько. — Я йду і телефон забираю. Думай про навчання, а не про мужиків! Бо якщо ще раз щось таке побачу, я тебе посажу під домашній арешт!

Він повернувся й вийшов, а мати побігла за ним, заспокоюючи. 

Я зачинила двері, побачивши у дзеркалі, що висіло біля них, своє обличчя — одна щока підпухла і на ній виднівся червоний слід від батькової руки. 

Я увімкнула комп'ютер. Батько не дуже розбирався у інтернеті. Він не знав, що я можу написати Максу не лише з телефона.

“Мені так погано, — написала я. — Батько прочитав наше листування, вдарив мене і відібрав телефон…”