Глава 7. Максим. Я не хотів...

Сина я любив більш за все на світі. Я завжди хотів сина, ще коли сам був пацаном. Я починав голим і босим, напівсиротою, але всього добився. У мене не було батька, але мій син завжди матиме мою підтримку, що б там не трапилось. 

— Тут дівчину у швидкій забрали. Я у Кості, — сказав він плутано, я нічого не розумів. 

— Я зараз приїду за тобою, не відключай телефон, добре? Хвилин двадцять, — я одразу ж зліз з Наталі і почав поправляти одяг. Швидко застібнув сорочку, потім всунув ремінь. 

— Максе, що там? — схвильовано запитала Наталя, також встаючи з ліжка. — Де він? Я поїду з тобою.

— Заспокойся, він в свідомості, говорить практично звʼязно, — сказав я, накидаючи піджак. — Ну, випив трохи. Він пацан, студент, це нормально в його віці. 

— І все ж, я поїду! — вона також почала поправляти одяг і зачіску перед дзеркалом, почала метушитись, як то завжди бувало, коли вона нервує. 

— Він недалеко, — я підійшов до неї зі спини і поклав руки Наталі на талію. Поглянув на нас у дзеркалі. Наталя була красивою. Вона завжди доглядала за собою. Довге біляве волосся було фарбованим, але вона фарбувалась під свій власний колір. Блакитні очі були сповнені хвилювання, вона завжди була хорошою матірʼю, хоч і народила рано. Я не знав більш відповідальних матерей, ніж вона, хоча на своєму життєвому шляху зустрічав багато жінок з дітьми. 

— З ним точно все добре? — запитала вона тихо, зазирнувши в очі моєму відображенню в дзеркалі. 

— Так, — я торкнувся губами її щоки і відпустив. — Знайди йому якийсь абсорбент. Коли привезу його, акачаємо пігулками, щоб вся та гидота вийшла.

Наталя кивнула і я відсторонився, а потім вийшов з кімнати…

***

Хвіртка до будинку Кості була незачинена. Ще зі двору я побачив промовисті сліди великої вечірки. І це при тому, що зараз вже була зима… Вони все одно примудрились навести тут весь цей безлад. Один хлопець спав прямо на кріслі на ґанку. Хтось вкрив його пледом, але щоки його були червоні від холоду. Гучна музика грала на повну, і як ще сюди ніхто не викликав поліцію? Може, тому що ще було не так пізно, тільки одинадцята?

Декілька парочок цілувались біля дверей, ще одну пару я побачив біля окремого будиночку-бані.

Я пройшов повз нього і смикнув ручку входу в будинок. Двері одразу відчинились. У прихожій та вітальні панував такий самий безлад. Сміття, пластикові та паперові стаканчики валялись вперемішку з мішурою та іншою атрибутикою вечірок. Молодики від вісімнадцяти (ну, я принаймні сподівався, що їм було хоча б по вісімнадцять) відривались на повну. Цілувались, пили, навіть робили що погірше… Я ж озирався в пошуках малого.

Ну, само собою Ден вже давно був повнолітнім і ніяким не "малим", але для мене він завжди залишався дитиною, бо він мій син. 

На першому поверсі я його не побачив. Проштовхнувся через натовп пʼяних молодиків, зазирнув за кожні двері, але там мого сина не було.

Почав відчувати тривогу. Подзвонив йому, але він вже був поза зоною.

Пішов на другий поверх і вже там, коли зазирнув в одну зі спален, побачив його на ліжку з заплющеними очима. Грудна клітина рухалась вгору і вниз, і у мене відлягло від серця. Над ним сиділа дівчина, в неї в руках був його гаманець, вона рахувала гроші з нього.

Щойно вона побачила мене, то кинулась з місця, хотіла вийти, але я не пустив:

— Чужі гроші лиши. І телефон, — сказав холодним голосом.

Вона віддала мені гроші і телефон, після чого я її випустив. Пройшов до сина, сів поруч, торкнувся його плеча:

— Дене, вставай.

Він щось пробурмотів, я смикнув його наполегливіше і тоді Ден нарешті розплющив очі.

— Тату? Я не хотів, вони всі і тому я… 

— Поїхали додому, — я зітхнув. Робити зараз розбірки було точно невчасно. Я мав забрати сина з цього паскудного місця… Зараз я розумів, що найголовнішим для мене завжди залишиться моя дитина. 

Коли ми вже підʼїхали до будинку, він запитав:

— Мама знає?

— Вона дуже переживала, — відповів я. — Ти щось приймав?...