Глава 2. Ми створені одне для одного

СТЕФ

Я була дуже схвильована, серце калатало так, немов я пробігла цілий кілометр, не зупиняючись. В моїй голові змагалися дві думки: перша про те, що я маю повернутися зараз додому, що мені не можна заходити так далеко. А друга була про те, що я закохалася в Максима, закохалася з першого погляду. А що, якщо ми зараз розійдемось, і я більше ніколи з ним не зустрінусь? Що коли він зникне з мого життя назавжди, якщо я відштовхну його…

— Ходімо, — він завів мене до кімнати і вклав на ліжко, починаючи цілувати мою шию. Цілував ніжно і повільно, зовсім не так, як там, біля телескопу. 

Його долоні блукали моєю талією, але він не поспішав. 

— Ти така солодка… Щойно побачив тебе там, в магазині, подумав, що ти будеш солодкою, як те рожеве вино сімнадцятого року, яке ти ставила, — почав шепотіти він, долонями погладжуючи мене крізь одяг.

Дотики були невагомі, але кожен із них викликав у мене відчуття, яких я досі не знала. Паморочилась голова, по тілу розливалося приємне тепло, здавалося, що я одночасно і перебуваю у своєму тілі і літаю в якихось хмарах… 

— Стеф, — він знов і знов шепотів моє імʼя. Його дотики, його голос, все в цьому світі звузилось до нього… Я ніколи в житті не почувалась такою важливою для когось, ніхто не дивився на мене з таким обожнюванням. Я ніби купалася в його любові. Так, я думаю, він любив мене, інакше б не був таким, як зараз…

Ми ніби були створені одне для одного, і зовсім скоро це відчуття належності йому стало найбільш яскравим. Все моє тіло тремтіло, я почувалася як ніколи. Зі мною ще ніколи не відбувалось нічого подібного… 

Максим обійняв мене, важко дихаючи:

— Ти не зупинила… 

— Я  не хотіла, щоб це закінчувалось, — прошепотіла я. 

— Я теж не хотів, — він торкнувся губами моєї щоки. — Це було дуже солодко, Стеф. Я давно не почувався так, як сьогодні. 

— Ми навіть нічого не знаємо одне про одного, — зітхнула я. — Ти, мабуть, не з нашого міста?

— Я з обласного центру, з Одеси, — він торкнувся губами моєї щоки. — Дізнатись одне одного ми ще встигнемо, ось побачиш. Повір, я зовсім не планував подібного, але раз вже це сталося… Знаєш, я тепер не зможу викинути тебе з голови. 

 — Справді? — мені було дуже приємно це чути. — Ми ще побачимось?

Хотіла сказати, що кохаю його, але змовчала. Раптом він злякається такого бурхливого розвитку почуттів?

— Так, побачимось, — він торкнувся губами моєї скроні. — Дуже скоро побачимось, я обіцяю, але сьогодні мені треба назад, у мене винний бізнес і підлеглі чекають. Збір врожаю вже відбувається, треба обирати купажі і все таке… Серпень і вересень — найнапруженіші місяці у всіх виноробів.

— Добре, — я зітхнула. — Розумію…

— Не сумуй, будь ласка, — він чмокнув мене в щоку. — Робота є робота… Ходімо, треба збиратись, я відвезу тебе…

*** 

Коли я обережно відчинила двері будинку, надворі ще було темно. Але я побачила, що у нас на кухні світиться. Я завмерла на місці, не знаючи, що робити.  Потім роззулася і, намагаючись ступати якомога тихіше, рушила у напрямку своєї кімнати. Але, видно, все ж вони почули, коли відчинилися вхідні двері. 

Бо мама вийшла з кухні, а за нею й тато. Вони дивилися на мене з мовчазним докором. 

— Чому ви не спите? — сказала я перше, що спало на думку. В цей час я подумки прораховувала, що сказати їм про мою відсутність, але, мабуть, потрібно було запастися планом наперед. Зараз же я була занадто розгублена, щоб щось вигадати, у що б вони повірили. 

— Стефаніє, де ти була? Четверта! Четверта ранку! Тобі завтра матері в магазині допомагати! Що це в тебе на шиї?... — він підійшов ближче і торкнувся пальцями мого підборіддя. — Засос! Галино, в неї тут засос!

— Ти була в хлопця? — в голосі матері непідробний жах. 

— Я гуляла, а що, ти в моєму віці не ходила гуляти? — сказала я з таким відчуттям, що втрачати нічого. 

— Рано тобі вночі гуляти, ти ще університет не закінчила! — гримнув батько. — Хочеш нам в подолі принести? Ми тільки-тільки тебе виростили!

 — Я просто гуляла, — в мене аж сльози навернулися на очі.  — Я цілий день вчуся і працюю, можу я хоч увечері зустрітися з друзями?

— Дрянь, ти ще й обманюєш! — батько раптом ляснув мене по щоці. 

Я відсахнулася, мимоволі приклавши руку до вдареного місця. Було не так боляче, як образливо. Розвернулася й кинулась до своєї кімнати, зачинила двері і впала на ліжко, вся в сльозах. 

— Або будеш жити, як ми скажемо, або можеш взагалі йти і не повертатися! — почула крик батька навздогін. 

“Вони ненавидять мене, — думала гарячково. — Може, я їм не рідна?”

Хотілося хоч з кимось поділитися тим, як мені погано. Але я не хотіла нікому розповідати про Макса. Це буде тільки моя таємниця… Але я можу написати йому самому…

МАКС

Ніколи не думав, що мене може так вести від дівчини. Це щось неймовірне, я реально подібного не очікував. Дорогою до Києва думаю, що до цього мене ніколи особливо не цікавили інші жінки, окрім дружини. Колись я дуже сильно кохав її, у нас все було як в казці. Я робив для неї все, що міг, але вчора я просто не зміг встояти.