Глава 1. Максим. Доленосне знайомство.

Я любив вино і все, що з ним повʼязане. Їздити до маленьких містечок і знаходити там нові плантації, купувати їх і приєднувати до свого холдингу — все це розважало мене. Особливо мене завжди цікавило саме молоде вино і незвідані місця. 

От і зараз я придивлявся до чергової плантації регіону. Біля однієї з полиць винного магазину стояла симпатична дівчина, з довгим каштановим волоссям, зібраним у “хвостик” і стрункою фігуркою. На ній була біла футболка, що обтягувала високі груди, і червоні шорти.  Ноги, здається, росли від вух. 

Вона залізла на сходинки, щоб поставити пляшку на найвищу поличку, я мимоволі задивився. Коли вона поставила пляшку, то раптом у неї задзвонив мобільний. Вона від несподіванки втратила рівновагу.

 Я діяв на автоматі, навіть не встиг подумати. Просто опинився під сходинками і спіймав її в свої руки. Легкий і свіжий аромат її парфумів нагадував щось квіткове. Хотілось дихати нею і я зробив ще один вдих. Коли наші погляди зустрілись, я сказав: 

— Таким красуням треба бути обережнішими… 

 — Дякую, — сказала вона, здається, зовсім не знітившись, неначе її щодня так ловили.  — Мабуть, ви праві…Треба обережніше…

Я поставив її на підлогу, а потім поклав руку в кишеню, обережно знімаючи обручку і залишаючи її там. 

— Мене звуть Максим, я фанат вина, — я усміхнувся їй. — А ви? 

— Я Стефанія, — відповіла дівчина.  — Взагалі я студентка, а тут допомагаю мамі. 

Її голос був таким мʼяким і солодким, що хотілось почути його трохи в іншій ситуації. Погано… Я не для цього сюди приїхав, але все ж…

— А що ви, Стефаніє, робите сьогодні ввечері, після того, як допоможете мамі в магазині? — на цих словах я зазирнув їй в очі. 

— Ще не знаю, — вона знизала плечима. — Наче ніяких особливих планів немає..

— Я сьогодні орендував яхту з телескопом. Знаєте, я великий фанат не тільки вина, але і зірок. Хотів подивитись на Венеру, вона сьогодні буде яскраво-червоною, хочете подивитись на неї зі мною? — запитав я, продовжуючи усміхатись кутиками губ. Вона дійсно заводила мене. Чому б не спробувати запросити її на побачення? 

Я побачив на її обличчі вагання.

 — Мабуть, я не зможу, — сказала Стефанія. — У мене суворі батьки, я не дуже куди ходжу увечері. 

— О, у мене була схожа ситуація в дитинстві. Але я жив у приватному будинку, тож втекти через вікно було дуже легко. Друзі часто очікували на мене на задньому дворі, — згадав я. — А потім ми йшли і розважались, а повертався я до сходу сонця, і батьки нічого не знали.

— Ми теж живемо у приватному будинку, — вона усміхнулась. 

— Хочете, я приїду за вами на машині і допоможу? Це буде маленька пригода. А потім подивимось на зірки, і я поверну вас до сходу сонця, — запропонував я. Ну, власне, на це і був весь розрахунок. 

Вона кілька разів кліпнула своїми великим блакитними очима.

— Добре, — сказала. — Але я залишу вдома записку, де я і з ким поїхала, і якщо не повернуся вчасно… Ну, ви самі розумієте..

— Так, не переживайте за це, — я кивнув. — я і свій номер залишу, давайте зараз обміняємось, щоб ввечері мені було легше вас забрати…

***

Коли я підʼїхав на мотоциклі до чорного ходу її будинку, Стефанія вже там стояла. Вона була в ніжно-блакитній сукні з квітковим візерунком, волосся цього разу не збирала, а розпустила, і воно легкими хвилями спадало на плечі. 

Я зняв шолом і усміхнувся:

— Не карета, але довезе з вітерцем. Готові до пригод? 

— Так, — вона усміхнулась. — Ще ніколи не їздила на мотоциклі!

— А я дуже давно нікого на ньому не катав, — я встав з мотоцикла і обережно вдягнув на неї шолом. — Сядете позаду, чи спереду? Спереду безпечніше. 

— А вам за мною буде видно дорогу? — запитала вона. 

— Буде, не переживайте, — я підвів її до мотоцикла за руку, а потім підсадив на нього. — То що, обирайте, сідайте або ближче до керма, або навпаки подалі від нього. 

— Ну, давайте сяду спереду, — вона ледь посунулась вперед, озираючись на мене.

Я сів одразу за нею. Знову цей квітковий аромат, що змушував серце битись частіше. Ми були дуже близько. Я поклав руки на кермо і завів мотоцикл:

— Швидкості не боїтесь? 

— Не знаю, — грайливо сказала вона. — Думаю, не боюсь… Ви ж мене втримаєте, якщо що..

— Так, я тебе обовʼязково втримаю…

Ми їхали швидко. Я відчував, як сильно билось моє серце, коли вона була так близько. Дорога була порожня, тож ми швидко дістались до причалу, біля якого була пришвартована яхта. Яхта авжеж не планувалась, але чого не зробиш заради красивої дівчини… 

Коли я зупинив мотоцикл і зліз з нього, подавши їй руку, Стеф граційно зіскочила на землю, поправляючи другою ркукою волосся.

 — Мені дуже сподобалось! — сказала вона. 

— Сподіваюсь, що і далі тобі все сподобається, — я кивнув в бік яхти. — Ця красуня сьогодні наша. До речі, як щодо того, щоб перейти "на ти"? Не проти?